Директор театру Андрій МАЦЯК: «Для мене провідні актори і режисери театру – «священні корови»

20.11.2009

Обрав акторську стежку, яка визначила його долю, але вивела-таки за межі сцени. Відданий своєму театрові, Львову і 90-річній мамі, яка досі його виховує. Схиляє голову перед Ступкою і Стригуном. Любить гори, джаз, друзів і гарних жінок. А от серце “заньківчанина” поки що вільне… Про відчуття Андрія Мацяка напередодні його ювілею – в ексклюзивному інтерв’ю “ВЗ”.

– Що для вас 50-річчя – підбиття підсумків чи стартовий майданчик?

– Водночас і те, і друге. Єдине, за чим сумую, – що нема моїх брата і батька, які раділи би з того, що я потрібен і театру Заньковецької, і Львову. Найосновнішим у їхньому житті було милосердя. Наша сім’я завжди жила скромно. Але батьки всіляко намагалися не породжувати у мені комплексів меншовартості. Вчили, що чоловік має довести справу, за яку взявся, до кінця. І саме завдяки такому вихованню я спромігся довести до відома керівництва держави, що театр Заньковецької – справді Національний заклад культури. Працював над цим питанням майже три роки. І виборов-таки те, що поставив собі за мету. А зробив я це в ім’я моїх батька та брата…

– Ви - єдиний з сім’ї, хто обрав інший фах…

– Вся моя родина – медики. Батько викладав у медінституті фармацію, мама була рентген-лаборантом. Сестра працює стоматологом, а брат був добрим хірургом. Мої племінники – лікарі.

– Чому ж тоді вступили до театрального?

– Можливо, мав внутрішній опір – не бути таким, як родина…

Змалечку брат водив мене на різні мистецькі заходи, у тому числі і на заньківчанські вистави. Тут, у Театрі Заньковецької, брат мав щирих друзів – Юрія Брилинського та Богдана Ступку. Богдан Сильвестрович досі називає мого брата одним із своїх найближчих друзів. І коли сталася велика біда, Ступка був одним з перших, хто приїхав до Львова, аби віддати братові останню шану. Можливо, саме Богдан, з яким ми були сусідами, своїми успіхами підштовхнув мене до театру. Коли я остаточно визначився із фахом, він працював зі мною над програмою, потрібною для вступу в інститут ім. Карпенка-Карого. Мої батьки не пручалися… Хоча й страшенно за мене переживали. Коли закінчив навчання, служив у армії – в Ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу. Так починали багато акторів, зокрема Ступка і заньківчанин Степан Глова. Потім пройшов конкурс до нашого театру і шість років працював актором.

– А ще ви причетні до створення Театру Курбаса…

– У часи перебудови, у середині 1980-х років, у Радянському Союзі з’явилася цікава форма існування театральних колективів - молодіжний театр-студія. На той час у нашому театрі склалася важка ситуація. Занепад був страшний. І ми з групою однодумців - Олегом Драчем, Максимом Максименком і Володимиром Кучинським - ризикнули піти з доволі спокійного середовища. Я, тоді член партії, за допомогою поета і громадського діяча Ростислава Братуня спромігся переконати партійних керівників, що Львівщині потрібен молодіжний театр. Став першим директором цього Театру ім. Леся Курбаса. Гордий з того, що саме мій підпис стоїть на першому статуті курбасівців. А у Театр Заньковецької повернувся через рік, 1982-го, – головним адміністратором. 1996-го став генеральним директором.

– За фахом ви – актор. Сцена не сниться?..

– Багато років тому став на горло власній пісні – пообіцяв собі забути про акторство. Моя справа – бути за лаштунками, забезпечити виставу фінансами, рекламою, створити режим максимального сприяння для творчого складу. І це, повірте, – велика відповідальність.

– Яких основних принципів дотримуєтеся як директор театру?

– Для мене наші провідні актори і режисери – “священні корови”, які життям і працею довели свій статус. Ми робимо творчі вечори для наших старійшин, допомагаємо матеріально. Ніколи не дам скривдити цих людей, обмовити, піддати несправедливій критиці. Але натомість вимагаю від працівників відданості театрові. Він має бути основним у їхньому житті. Якщо ж бачу, що людина хитрує, піддається споживацтву, працює тут тільки тому, що отримує гідну зарплату, ми прощаємося. Але не відразу. Кожному даємо шанс.

– Ви дуже опікуєтеся своєю мамою…

– Мені здається, навпаки – мама опікується мною (сміється. – Т.К.). Їй 91 рік, але добре випрасувані сорочки – це вона. Тепер от журиться, що я не приїжджаю обідати, бо у нас смачна кухня в театральному кафе. Дивно… Ніколи не був маминим синочком. А тепер щораз більше захоплююся нею – настільки вона витривала, все розуміє, співпереживає, буває надзвичайно сильною, жорсткою, непоступливою, коли йдеться про інтереси сім’ї. Саме вона об’єднує довкола себе велику строкату родину. До речі, мама жодного разу не була в моєму кабінеті (сміється. – Т.К.). І це моя величезна помилка – мама мусить бачити, де її син проводить життя. А театр – мій другий дім.

– Чим ще живете, окрім театру?

– Друзями, похресниками, племінниками.

– Друзі – суто театральне коло?

– У мене багато друзів з часів, коли навчався у театральному інституті. Ректор Театрального університету Олексій Безгін. Перший заступник міністра культури Владислав Корнієнко. Олег Коваль, який зараз живе у Німеччині… Оксанка Караванська та її чоловік Богдан Левчук. Страшенно люблю Лесю Бонковську, Ліду Остринську, Любу Боровську, Степана Глову… Друзів у мене чи не пів нашого колективу. Особливу роль у моєму житті відіграв Стригун, який мене завжди підтримував.

– Чому у вас обручка на лівій руці?

– Був одружений з прекрасною жінкою, з якою ми досі друзі, – народною артисткою України Людмилою Смородиною. Моя мама згадує про неї як про доньку… Щодо обручки… Нечасто її ношу. Одягаю, коли маю проблеми.

– Розчаровані життям?

– Ні! У жодному разі – ні! Зачарований життям, люблю жінок. Хочу любити. Мені потрібна жінка, яка буде для мене справжнім другом.

– Чого категорично не сприймаєте?

– Хамства і відвертої брехні. І відвертої нелюбові до справи, якою ми займаємося.