Головна Новини Статті Федір Стригун: "Українці не готові до щастя"

Федір Стригун: "Українці не готові до щастя"

05.11.2009

Святкування 70-річчя народного артиста України, режисера й актора, художнього керівника театру імені Марії Заньковецької Федора Стригуна перенесли - цього разу через епідемію грипу. Народившись 1 листопада, на День усіх святих і в День смерті Митрополита Андрея Шептицького, Федір Миколайович завжди намагається якось обійти 1-ше число. Може, саме тому заплановані урочистості часто переносять, зокрема 65-річчя - через Помаранчеву революцію. "Мабуть, у цьому є якась закономірність. Може, тому, що це кінець року, в суспільстві акумулюється енергія, яка має виплеснутися", - розмірковує режисер, якого Президент України Віктор Ющенко нагородив з нагоди ювілею орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.  
     Запланована до 70-річчя вистава "У.Б.Н." має відбутися 28 листопада. Ще одним святкуванням ювілею буде чергова прем'єра від Федора Стригуна - нині режисер готує постановку "Сватання на Гончарівці" Григорія Квітки-Основ'яненка. Нині, коли в театрі вечорами тиша, адже вистави скасовано через карантин, Федір Миколайович зустрівся з журналістами для відвертої розмови.   
    "Не вміємо жити спокійно, несуєтно..." - Ми дивне суспільство, ми ні до чого не готові. До пандемії не готові, до грипу не готові. Не готові до снігу, до дощу, до щастя, коли дуже весело, до літа, до жнив, до дуже доброго врожаю, до засухи... Мабуть, ми тому й бідні, бо дурні. А дурні, мабуть, тому що бідні. І нема на то ради. Я про це ставлю виставу "Сватання на Гончарівці". Дуже багато в нас з'явилося Стецьків. У кожній сфері діяльності - свій Стецько. Тому й сумно. Але я такий чоловік, що ніколи не сумую, мені завжди весело. Я оптиміст, спокійно дивлюся у майбутнє. Прочитав у Леонардо да Вінчі, що песиміст - людина, яка тікає від роботи. Треба борсатися, працювати, боротися...  
     Нині люди не вміють навіть слухати інших, не те що зрозуміти. Ми не вміємо тихо, спокійно, несуєтно жити. Найбільше в сучасному суспільстві мене хвилює те, що духовні речі відходять на другий план, а люди думають тільки про гроші. Ми загалом не мали б говорити про гроші, про економіку, про політику. Бо яка різниця, хто править? Аби він правив для людей.  
     "Сватання на Гончарівці" - дуже українське ментально. Ми любимо свої болячки, любимо страждать, плакать, жаліться. Самі придумуємо собі проблеми, щоб поплакати над ними й пожалітися. І виходить такий абсурд. Треба встати й зупинитися. Адже й так зрозуміло, як треба жити! Ні, ми довго поплачемо, постраждаємо, де страждати, може, й не треба. І коли Одарці світить Кандзюбина худоба, і коли їй шкода Олексія, і він їй дуже подобається, вона його любить. Але якби ще худоба! І вони плачуть. А збоку так смішно. А взяв би Олексій молота, та одігнав усіх...  
     "Бачу, яким театр імені Марії Заньковецької буде через 20 років" - Я ще у 80-х, на початку 90-х рр. відчував, що буде дуже важко в театрі. Тому й зініціював спершу акторський факультет у консерваторії, а згодом - в Університеті імені Івана Франка. Але є в мене мрія, на реалізацію якої вже нема часу, грошей, хоча є потуга, - відкрити театральне училище імені Марії Заньковецької при театрі, щоб уньому здобували б вищу освіту, аналогічно до Щукінського, Щепкінського училища. Знаю, що користь суспільству від цього була б дуже велика. Я бачу, яким театр імені Марії Заньковецької буде через 20-25 років. Хто і що гратиме, який буде репертуар. Знаю, що театр ніколи не відійде від позиції національного театру, не відступиться від розвитку театральної культури української, з українським мисленням, українською природою, українським менталітетом.  
      "Більше люблю репетиції, ніж вистави" - Одержую велике задоволення від роботи акторів. У мене настав такий час, коли більше люблю репетиції, ніж вистави. Зараз уже не дуже дорожу успіхом - тим, коли багато оплесків, усі кажуть, як гарно. Для мене це вже зроблено. Мені цікаво пробувати, придумувати варіанти, моделювати, перебувати в процесі. І в цьому для мене найвищий кайф. Страшенно поважаю професіоналів. У будь-якій сфері. Коли актор виходить на сцену, я бачу: що він читав, чого не читав, що його хвилює, що ні, чи він розумний, чи ні. Мене позитивно дивує нинішня театральна молодь. Я такий щасливий, що є стільки молодих талановитих акторів. З хлопцями важче, але жіночий персонал - щось неймовірне - чуттєві, красиві, пластичні, мислячі, глибокі... За весь час у театрі не пам'ятаю періоду, коли був такий потужний склад молодих акторів.  
    "Коли закохані не зуміють уберегти свою любов, вони порушать Божу і природну гармонію" - Недавно поставив у Луцьку "Безталанну" Івана Карпенка-Карого. Раніше бачив у цій п'єсі лише той аспект, що в моральне село приходить міський прогрес і руйнує народну мораль. Тепер переді мною дуже чітко постала інша грань твору: п'єса про кохання, але коли люди порушують гармонію життя, гармонію взаємин, гармонію кохання. Коли йдуть проти своєї природи. Якщо двоє полюбилися, і не зуміють уберегти кохання, то страждатимуть усі, найближчі люди коло них закінчують трагічно. Свого часу Софія Тобілевич про це сказала: коли дівка на зло парубкові виходить заміж, а парубок на зло дівці жениться, вони порушують Божу і природну гармонію. Цього робити не можна. Так і в нашому житті: де порушуємо гармонію взаємин, гармонію розуміння один одного, там обов'язково буде трагедія або драма, обов'язково буде людям незручно, погано. За гармонізоване суспільство, гармонізованих людей - мистецтво має до цього кликати.  
     "Дуже подобалося розносити пошту, возити бабок у лікарню..."  - Якби не став актором, не став би ніким. Нічого доброго з мене не вийшло б. Свого часу я трохи професій спробував... Після закінчення школи поїхав до Києва, це був 1957 рік. Три ночі спав на вокзалі, тоді знайшов-таки театральний інститут. Подумав: якщо двері відчиняються всередину, то все гаразд, якщо назовні, навіть не заходитиму. Недавно був у Києві, переконався, що й далі в той самий бік відчиняються. Коли прийшов здавати документи, мені сказали щось прочитати. А я не готувався. Почав щось читати, і мені сказали: "Хлопче, не радимо вам вступати в театральний". Я був вражений і ображений.
    Повернувшись у село (Федір Миколайович народився в селі Томашівка Черкаської області. - Авт.), пішов працювати. Спершу - розносив пошту, і це мені дуже подобалося. Їхав на велосипеді, знав, де хто живе. Одного разу падав дощ, я взяв коня, а кінь мене дорогою назад скинув. І я болотом ішов додому. Більше пошти не носив. Тоді пішов їздовим, що теж мені подобалося. Конячку запряжеш, бригадир каже відвезти бабок у лікарню. Мені дуже подобалося бабок у лікарню возити. Завіз, сидиш, чекаєш на них. Коні їдять овес. Бабки хочуть віддячитися, принесуть то папіроску, то цукерку. Їдеш назад, 15 кілометрів степом, співаєш...
    Але мене все одно тягнуло мистецтво. Захотів бути завклубом, але не склалося. Якось сказав собі, що й без театрального інституту створю свій театр, як свого часу Микола Садовський. Почав ставити вистави у селі. Сам малював декорації. Люди приносили в театр старі чоботи, свитки, пояси, сорочки. Театр усім подобався. Поїхали в сусіднє село, ще й квитки продавали по 2 рублі. За ці гроші купив нову завісу, а зі старої пошив шаровари. На рахунку в нашому театрі було 250 рублів. А тоді побачив у журналі "Україна" фото актриси Таїсії Литвиненко... Вирішив поїхати ще раз до Києва, і тоді вже всім сподобався...

Наталя ДУДКО  
«Ратуша»
5 листопада 2009 року