А товаришів у "Трьох товаришах" бракувало...

     Взятися за театральну постановку роману Еріха Марії Ремарка “Троє товаришів” для режисера - справжній подвиг. Як не крути, будь-яка інтерпретація культового твору XX ст. відразу наражається на прискіпливе співставлення і порівняння із першоджерелом. Режисер Вадим Сікорський пішов на такий ризик – і на сцені Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької з’явилися “Троє товаришів” за Ремарком. А це справжня подія у театральному світі не лише львівського масштабу – як-не-як на усьому пострадянському просторі “Троє товаришів” є в репертуарі лише московського “Современника”.  
     Кількасотсторінковий твір за посередництва Сікорського перевтілився у двогодинну виставу з антрактом. Режисеру довелося брати на себе відповідальність за вибір епізодів, які він вплів у театральну канву. Зробивши ставку на любовну лінію роману – стосунки Роберта Локампфа (Юрій Хвостенко) і Патриції Гольман (Альбіна Сотникова, Олександра Люта), він, зокрема, свідомо знехтував повноцінним зображенням дружнього трикутника – Роберт-Отто-Ленц. Позбавив глядачів і одного з головних «героїв» книжки - машини «Карла», а також «убезпечив» їх від драматичної смерті Ленца. Змінилася й атмосфера твору. Роман, який вчить любити життя з усім його трагізмом, цінувати втрати за те, що ти маєш хоча б ЩО втрачати, на сцені театру втратив свою щемливу болісність і нависаюче відчуття трагізму. Натомість набрав іншої тональності, перетворившись на любовну історію. Без сумніву, красиву, але лиш історію…   
    Якщо у романі драматичні моменти лише час від часу перериваються дотепними репліками чи ситуаціями, то у виставі – все навпаки: вона насичена кумедними трафунками та фразами. Та по тому, як реагувала публіка на ці жарти, ставало зрозуміло: глядач більше «ведеться» на комедію, аніж на драму… Публіка не втомлювалася аплодувати після кожного епізоду вистави, таким чином власноруч розрізаючи спектакль на фрагменти та підкреслюючи той факт, що постановка роману – це сукупність окремо обраних епізодів, а не суцільна лінія стосунків.  
     Хребтом вистави, як і роману, став Роберт (Юрій Хвостенко – єдиний актор, який грає в обох складах постановки). За задумом режисера, жанр вистави «Троє товаришів» - реквієм, сповідь головного героя. На його долю випадає не лише переживати всі перипетії роману, а й розмірковувати про них вголос та представляти глядачеві кожного нового персонажа на сцені. Найкраще з усіх виписана роль плюс акторський талант забезпечили Хвостенку той факт, що його персонаж на сцені виглядав найбільш природно і цілісно, у ньому відчувався характер. Інші ж герої вистави грали радше роль декорації в історії Роберта. Персонажів на сцені не бракувало: глядачі познайомилися із друзями Отто і Ленцом, повією Розою, колишньою подругою Роберта Лізою та її новоспеченим чоловіком (у романі цього одруження немає), покупцем кадилака ділком Блюменталем, вдівцем-пекарем, канцелярською мишею Гассе, портретистом мерців Фердинантом Грау (у якому поєдналися відразу два герої роману – Фердинант і Валентин Гаузер)… Та якщо на сторінках роману вони “народжуються”, проживають певний відрізок свого життя, відкривають читачеві свою драму, додають сюжетові глибини і багатосторонності, то на сцені вони з’являються і зникають, так і не відкрившись глядачеві, не проживши перед його очима своєї історії, а ставши лише нічим непримітним епізодом драми Роберта і Пат.  
      Часом бракувало і чіткої логіки у подіях на сцені: як мінімум дивним здавалося те, що героїня спочатку, за сюжетом, кілька годин стікає кров’ю, а відразу після цього вискакує, мов лань, до свого коханого і кружляє навколо нього… Або ж те, що про дзвінок професора Жаффе - лікаря Пат, який, без сумніву, надзвичайно важливий для Роберта, його найкращий друг повідомляє у самому кінці їхньої зустрічі – після тривалої п’янки, розмов про життя, продаж машин…   Естетики 20-30-х років XX ст. виставі додали музичне оформлення, за яке взявся Іван Небесний, та декорації авторства Мирона Кипріяна. Післявоєнний лаконізм, на фоні якого червоно-чорна ретро-машина стає ще символічнішою, варіації аргентинського танго - відповідний фон для трагічних стосунків.  
     В обидва прем’єрні дні, 26 і 27 вересня, у театрі був аншлаг. Квитки на “Трьох товаришів”, які коштували від 20 до 70 гривень, розкупили за кілька днів до показу. Йшли на виставу і ті, хто читав роман Ремарка, й ті, хто про нього навіть не чув. Чинник “читав чи не читав першоджерело” багато в чому і був визначальним у тому, сподобалася глядачеві постановка чи ні. І попри певну долю розчарування, яке принесла вистава ревним пошановувачам Ремарка літературного, публіка для акторів та режисера овацій не шкодувала.