Головна Репертуар Діючий репертуар ФЕДОРА СТРИГУНА

     У ті рідкісні дні, коли наш театр «засинає», в час чергового зимового свята, а чи просто понеділковий вечір, з кабінету художнього керівника несподівано можна почути музику. Випадковому  перехожому може видатися, що це Федір Миколайович «релаксує» у колі друзів. Але це зовсім не так. За зачиненими прозорими дверима, у яких з «тильної» сторони незмінно погойдується брелок із зображенням скорпіона, створюється нова вистава…

     Так було в той надвечірній осінній час, коли один із перехожих не втримався аби в ці двері не постукати. Надзвичайно гарна музика лунала сонливими коридорами! Федір Миколайович, ніби щойно прокинувся, сидячи  за своїм величезним письмовим столом. Аж ніяково стає від усвідомлення, що стукіт у двері його розбудив. Але тієї ж миті розумієш, що це цілком помилкове враження,  просто він  думками був дуже далеко, десь у тій музиці.

    Французький шансон ХХ століття для «Дами з камеліями» Александра Дюма-сина – вишукані, неземні мелодії. Картини Ренуара «малярка» театру імені Марії Заньковецької  не гірш від оригіналу зробить, художник Людмила Боярська потурбується про одяг акторів на сцені, зовнішні барви сценографічного рішення для неї завжди привілеювали над метафоричним змістом, а загалом – краса, краса, краса… Десь так розповідав тоді Федір Стригун про свій майбутній твір. 

    Чому саме так? Згадаймо кінець 2008-го року: початок світової фінансової кризи, що переходить у духовний вимір, довкола стан недолугої пригніченості та пізньої осінньої меланхолії. Суспільству потрібен антидепресант. Чому б не подарувати глядачу історію про чисте неземне кохання, вбрану в розкішні шати?

   Актуальність вибору матеріалу для Федора Стригуна-режисера завжди мало особливе значення. Для нього найважливішим  є відчуття часу. Згадаймо  «гетьманіану» в театрі імені Марії Заньковецької кінця 1980-х – початку 1990-х років.

    «В сім'ї вольній, новій» за Т.Шевченком (1988 р.), «Гайдамаки» Т. Шевченка (1988 р.), «Привітай же мене, моя Україно!» за Т. Шевченком (1989 р.), «Згадайте, братія моя...» за Т. Шевченком (1990 р.), «Павло Полуботок» К. Буревія (1990 р.), «Мотря» (І ч. «Мазепи») за Б. Лепким (1991 р.), «Не вбивай» (ІІ ч. «Мазепи») за Б. Лепким (1992 р.), «Батурин» (ІІІ ч. «Мазепи») за Б. Лепким, (1992 р.). Більшість творів за Т. Шевченком інсценізував сам постановник вистав – Федір Стригун. Ці вистави він створив разом з відомим сценографом, народним художником України Мироном Кипріяном.

   Цей час, кінець 1980-х – початок 1990-х років, був роками національного піднесення, на хвилі якого й утворилася знову незалежна Україна. Тому вибір тематики для постановок з нашого славного козацького минулого – не випадковий. Можливо, у цей період, особливо, після визнання України незалежною, не всі погоджувалися із актуальністю обраного шляху, мовляв, і так вже незалежна, за що ще боротися («шароварщина», як інколи зневажливо називають масив українських п'єс, рідко до вподоби громадянам із проросійськими поглядами). Але тепер, дивлячись на ті події з точки зору історії, боротися навіть і зараз є за що…

    Бажання ставити твори на злободенні теми проявлялося й у постановках п’єс сучасних авторів. Серед них: три роботи за творами Надії Ковалик – «Се Ля Ві», «Тріумфальна жінка», «Неаполь – місто попелюшок» (остання напрочуд популярна серед львів’ян і вже сім років «годує» театр ім. М. Заньковецької); вистава «Державна зрада» американця українського походження Рея Лапіки, в центрі якої життя Тараса Шевченка; містерія «Ісус, син Бога живого» В. Босовича; співоча словом «Маруся Чурай» Ліни Костенко, вистава «Андрей» за історичною п’єсою про життя митрополита Андрея Шептицького авторства Валерія Герасимчука та інші п’єси.

    Ставив Федір Стригун і Шекспіра: «Гамлет», «Ромео та Джульєтта» можна було побачити на театральній афіші Львова у 1990-х роках. Повернув українській сцені поетику майстра вітчизняної оперети Ярослава Барнича: «Гуцулка Ксеня» та «Шаріка» вже більше десяти років збирають повну залу глядачів.

    Певне, згадуючи слова корифеїв, а саме Сергія Васильовича Яременка: «Коли тяжко – звертайтесь до української класики», Федір Стригун неодноразово звертався до української класики. Серед поставлених Федором Миколайовичем вистав її так багато. «Добродій» («Глитай або ж павук»), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть...» М. Кропивницького, «Безталанна», «Хазяїн», «Житейське море»  І. Карпенка-Карого, «У неділю рано зілля копала...» О. Кобилянської, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського – це лише ті, які поставив Федір Стригун, а є ще й ті, які ставили інші режисери у театрі імені  Марії Заньковецької під його художнім керівництвом.

    Театр імені Марії Заньковецької – унікальний за своєю громадською позицією. Українська народна бацила вросла у генетичний код цього колективу надто сильно, аби будь-якими засобами її звідти вичавити. За радянської влади спроб було чимало. Прихід на посаду керманича заньківчан Федора Стригуна посприяв виникненню патріотичного обличчя театру останніх 20 років.

   Найбільш відверто позицію колективу вбачаємо у виставі «У. Б. Н.» «Український буржуазний націоналіст» Галини Тельнюк, в якій головну роль колишнього політичного в’язня Зенона виконує Федір Стригун (режисер – Мирослав Гринишин). Герой, чиє ім’я є символом правди, відмовляється заради власної користі приєднатися до нині діючих політичних сил та нищити побратимів. Не гострий зміст кинутих фраз робить її до болю правдивою, а те, хто їх говорить – безкомпромісний патріот не за роллю, людина з багатолітнім досвідом.

    Як керівник, Федір Миколайович не надто «зловживає владою». У театрі є ще три режисери-постановники, які своїми виставами вже давно завоювали визнання глядача та критики, їхнє прагнення до творчого самовираження не обмежується амбіціями «зверху». (Винятки творчих непорозумінь, звичайно, також трапляються.) У цьому і полягає мудрість Федора Стригуна, художнього керівника театру ім. М. Заньковецької. Художній, естетичний успіх театру – найвища цінність для нього.

   Не дивлячись на успішну режисерську та управлінську діяльність, Федір Стригун перш за все – актор. Актор від Бога. Довжелезний перелік зіграних ним в театрі та кіно ролей, на жаль, лише сухі факти. Яким був цей чорнявий хлопець, що дивиться з фотографій у ролях Ричарда ІІІ, Михайла Гурмана, Дон Жуана? Є відгуки преси про блискуче виконання ним цих ролей, як і десятка інших. Але, знову ж таки,  це лише – слова, слова, слова…

    А ролей було багато, майже всі – головні. Режисери ще на початку його творчого шляху побачили в молодому акторі героя. І преса зауважила його ще тоді, у 1961, коли Федір Стригун щойно закінчив акторський курс Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, курс професора, заслуженого діяча мистецтв УРСР Влада Неллі. Потім були чотири роки роботи у Запорізькому українському музично-драматичному театрі (нині – ім. М. Щорса), звідки й досі, з щорічною регулярністю, передаються привітання з днем народження та іншими знаковими датами.

   З 1965 року Федір Стригун наче живе у нашому львівському театрі. Здається, він був тут завжди. Приємно та неймовірно цікаво слухати його розповіді про ті легендарні для театру імені Марії Заньковецької 1960-70-ті роки… Тоді до театру прийшло молоде покоління, з яким Сергій Данченко вивів «заньківчан» на першу сходинку в театральному світі України. З 1987 року Федір Стригун  – художній керівник рідного театру.

    Сьогодні кожен його вихід на сцену – це успіх. Не обов’язково касовий, естетичний вимір – найкраще мірило значення вистави. Знакове для театру виконання ролі Зенона вже згадували. Недарма саме цю виставу Федір Миколайович обрав для святкування свого ювілею. Є ще декілька вистав, у яких можна побачити Федора Стригуна у 92-му сезоні театру імені Марії Заньковецької.

    «Візит літньої пані» Фрідріха Дюрренматта. Гостро актуальна тема – влада грошей над душею, совістю, серцем людини (знову режисерська робота Федора Стригуна). Іль покинув, залишив молоду, красиву, вагітну Клер, одружився на іншій, «зручнішій» дівчині. Іль-Стригун – змучений, немолодий чоловік, який живе сірим життям. Вона, Клер, була у ньому найяскравішою барвою…

    Роль зрадника Федору Стригуну не пасує. Можливо, тому й складно йому повірити у цій іпостасі. Богдан Хмельницький, Ярема чи Дон Жуан – «позитивні» образи легше уявити у виконанні актора, ніж будь-які із забарвленням «темних сил». Хоча, мабуть, це – суб’єктивна думка, глядач, не зауважуючи нічого, сприймає рівень виконання ролі.

   Вистава «Суботня вечеря» за Шолом Алейхемом – одне із театральних потрясінь 91-го театрального сезону театру імені Марії Заньковецької. За задумом постановника Таїсії Литвиненко ця вистава мала стати іспитом на творчу зрілість наймолодшого покоління «заньківчан», яке цією виставою закінчувало своє навчання. Але, режисер запросила на головну роль Тев’є-молочника свого чоловіка Федора Стригуна, і вистава автоматично почала претендувати на вищий рівень, аніж студентська робота.

    У цій виставі на єврейську тематику, як не дивно, євреїв немає. Федір Миколайович взявся за цю роботу з постановою для себе, що єврея грати не буде. Не через особисте ставлення до древнього народу. Уявіть  собі поважного козарлюгу, героя українських балад, умовно кажучи, у фесці і з пейсами! Створюючи образ Тев’є, актор спирався на вічні, загальнолюдські істини. П’ять його дочок, молоденькі та вродливі акторки-заньківчанки, ніби й насправді його діти, та й дружина Голда – Таїсія Литвиненко. Вистава вийшла по-родинному затишна. Це те найкраще, що вона тримає у собі.

    Творчий тандем Литвиненко-Стригун склався ще у 1960-х роках, тоді ж й утворилась їхня сім’я. З того часу і до сьогодні незмінною музою у життєвих буднях та творчих злетах для Федора Миколайовича залишається, як він її ніжно називає, Тася, незвичайна жінка та неповторна творча особистість.

    Роки спливають, а вони все такі ж молоді душею, переповнені мистецьких планів, як і колись. А може й більше, ніж колись… Природа невблаганна, забирає від нас близьких, необхідних людей. Федір Миколайович часто згадує друзів, що відійшли. Найчастіше від усіх – Івана Миколайчука, ніби у кожного шукає його глибокі прозорі очі.

    Але час як забирає, так і віддає. Останній випуск акторського курсу, який вела народна артистка України Таїсія Литвиненко – це також подарунок долі. Може й невеличкий, але такий, що зігріває душу. Адже Маргариту Готьє, ту саму даму з камеліями, грають дві молоді актриси з цього курсу, Наталія Поліщук і Анна Марусяк. Та й, певне, режисер і не брався б до постановки твору, якби серед вихованок Таїсії Йосипівни не було тої витонченої, тендітної Маргарити. Федір Стригун грає батька Армана, коханого Маргарити. Саме батьківська любов, органіка стосунків робить виставу красивою не лише зовні, а й внутрішньо.

    А Федір Миколайович у 2008 році випустив курс режисерів. Двоє з них у тому ж році поставили вистави на заньківчанській сцені. «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого у баченні Ореста Огородника та «Два дні… Дві ночі…» – сучасна фантазія режисера цієї вистави Богдана Ревкевич за мотивами «Ромео та Джульєтти» В. Шекспіра. Обидві постановки включено до репертуару театру і вони успішно йдуть на сцені вже рік. Свій вельми успішний дебют Орест Огородник закріпив у 2009 році постановкою вистави за власною п’єсою «Криза».

   Можна багато писати про життєвий шлях, творчий доробок Федора Миколайовича, можна назбирати матеріали не для однієї книжки! Це буде пізніше, не у цьому маленькому нарисі. Але, для того, щоб відчути, яка це глибока, цікава, талановита, добра, мудра.., надзвичайна людина варто не соромитись і, почувши музику з його кабінету, постукати у двері. Ви не пошкодуєте…  

    Біографічна довідка Федір Миколайович Стригун – відданий хранитель традицій  українського театрального мистецтва. Народний артист України, доцент, член-кореспондент Академії Мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії імені Івана Котляревського, премії Спілки театральних діячів України імені  Миколи Садовського. Нагороджений орденами «За заслуги» І–III ступенів. Голова Львівського Міжобласного відділення Спілки театральних діячів України. 

Тетяна Батицька

літературний редактор НАУД театр  ім. М. Заньковецької