Адреса театру

79008, м. Львів, вул. Лесі Українки,1

Камерна сцена

м. Львів, пр. Свободи, 26

Телефони

+38 (032) 235-55-83  (каса)

+38 (032) 235-67-62  (адміністрація)

По щучому велінню Фото з вистави - По щучому велінню

фото з вистави

Головна Новини Статті “Небилиці про Івана...”: життєвий драйв народного гумору й філософії

“Небилиці про Івана...”: життєвий драйв народного гумору й філософії

04.11.2010


Про “шлях душі до істини”

      Доти мандруватиме світом народний філософ і байкар-халамидник Іван Калита, головний герой вистави “Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами” за кіносценарієм Івана Миколайчука в постановці Вадима Сікорського (першої прем’єри цього сезону на великій сцені театру імені Марії Заньковецької, що відбулася минулими вихідними), доки не знайде свого щастя-долі.
“Десь же воно має бути”, — стверджує-запитує герой Юрія Хвостенка Іван. “Небилиці...” — матеріал дуже позитивний світоглядно і настроєво, простий і глибокий водночас. Іван не просто ходить по світу, він “сумних звеселяє”, “темний люд розвидняє”, правду, шукає і кривду виправляє, а також жартує, кпить, розігрує, “дурний і мудрий — його зброя”. Обмінює свою подерту свиту на панський піджак, відбиває охоту до одруження сторічній бабі, розв’язує дилему про те, що важливіше — доля чи гроші, ухвалює соломонові рішення під виглядом судді...
     І ця Іванова мандрівка, як і шлях кожного з нас, — “шлях душі до істини”, адже саме про це “Небилиці...”, акцентував Іван Миколайчук.

“Незнятий кадр незіграної ролі”

    Увагу до постановки привертає сам факт інсценізації кіносценарію Івана Миколайчука — уперше на театральній сцені. “Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами” Іван Миколайчук створив 1983 року (на прохання своєї племінниці написати казку), планував поставити фільм та зіграти в ньому головну роль. Однак радянська влада винесла вирок: “Вважаємо подальшу роботу безперспективною”. Згодом, 1986 року, дозвіл таки надійшов, але 3 серпня 1987-го Івана Миколайчука не стало. Образ народного мандрівного філософа Івана Калити, що шукає щастя-долі, — одна з незіграних ролей Івана Миколайчука, “незнятий кадр незіграної ролі” (Ліна Костенко). 1990 року екранізував “Небилиці...” Борис Івченко (не надто схвально про цю стрічку відгукувалася Марічка Миколайчук).
   
     Вистава “Небилиці про Івана...” з’явилася в репертуарі театру імені Марії Заньковецької за щасливим збігом обставин: режисер Вадим Сікорський натрапив на твір сучасного автора про такого собі народного філософа, а художній керівник театру Федір Стригун натомість порадив звернути уваги на “Небилиці...” Івана Миколайчука. Заньківчани поставилися до підготовки вистави дуже відповідально. Режисер та актори побували на Гуцульщині, актори вчилися грати на автентичних народних інструментах (трембіта, ріг, волинка, сопілка, цісарська коза), які спеціально для них виготовили майстри. Запросили на прем’єру дружину Івана Миколайчука Марічку Миколайчук, організували перегляд фільму “Пропала грамота”.

Містерія-притча-оповідка-байка

    Режисер Вадим Сікорський створив містерію-притчу-оповідку-байку, нанизану на філософську канву й помережану гуцульськими піснями й музикою, приказками й приповідками. Захоплює “буквальне” тлумачення народної творчості — скажімо, інтерпретація приказки “камінь за пазухою носити”. Вдалим є образ байкаря-тлумача (народний артист України Богдан Козак), який водночас постає на сцені як автор та режисер, який “скеровує” дії акторів і гумористичними вставками пожвавлює дійство, додає іронії та драйву.

   Подієва плинність вистави, що триває “під зоряним українським небом” (художник-постановник Наталя Тарасенко), нагадує проминання життя, плин часу. Здається, що нанизані епізоди лінійної оповіді триватимуть і триватимуть, у постановці нема яскравої кульмінації чи розв’язки. Іван-сміхован прийшов (“звідки йду, мене вже там нема”) і пішов, нам ніби привідкрили частинку чийогось життя, щоб ми побачили в ньому себе.

   Заньківчанські “Небилиці про Івана...” — вистава, про яку на запитання, чи сподобалася, відповідаєш ствердно й без усіляких “так, але...”, до яких досить часто спонукають сучасні постановки. Вона звична й не звична для театру імені Марії Заньковецької. Вадим Сікорський зумів у межах традиційної за зовнішніми ознаками постановки втілити експеримент на рівні внутрішнього нерва вистави, залучивши до творення дійства всіх задіяних у спектаклі акторів.

Наталя Дудуко
"Ратуша" від 04.11.10

2009-2024 ТЕАТР імені Марії Заньковецької
ЗАПРОШУЄМО ДО СПІВПРАЦІ!
Сайт створено в
REKLAMA.LVIV.UA