Сила Івана

     Сьогодні і завтра у театрі імені М. Заньковецької очікувана і водночас несподівана прем’єра – вистава “Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами” за кіносценарієм Івана Миколайчука. Створений у 1983 році, цей кіносценарій про “шлях душі до істини”, ставши лідером політично-студійних сценаріїв та отримавши вирок “Вважаємо подальшу роботу безперспективною”, буквально підкосив актора, пришвидшивши його відхід із цього світу. На театральній сцені “Небилиці” поставили вперше. Сьогоднішня наша розмова – з  режисером вистави, заслуженим діячем мистецтв України Вадимом Сікорським

– Вадиме, як Ви на ці “Небилиці” вийшли? Чим вони взяли Вас за живе, що загорілися їх сценізувати?

– Почалася ця історія не з них. Я ставив у Чернівцях виставу, а в перервах, щоб “убити” час, – читав.  В одного з румунських класиків вичитав оповідання про всіх нас – таких собі іванів, що “котяться” по цій землі, бачать те, що робиться довкола, беруть у цьому участь, люблять, ненавидять, горять чи тліють, але – живуть. Що таке життя? Комедія? Фарс? Драма? Іван Миколайчук знайшов влучне визначення – “небилиці”, бо так воно і є. І коли я завів мову про це румунське оповідання з художнім керівником театру Федором Стригуном, він запропонував мені прочитати саме “Небилиці про Івана”, де мотив такий же. Я прочитав. І особливих вагань, що саме сценізувати, вже не мав. Єдине, що було потрібно, – зробити з кіносценарію драматичний твір і перекласти відеоряд на сценічну мову

– Тобто Ви вибрали легший чи важчий шлях? За якого випадку витрачається менше зусиль – чи коли у площину театру переходить оповідання, чи коли кіносценарій?

– Сценізація оповідання вимагає попереднього написання п’єси. Тобто фаза, яку за іншого випадку треба би було долати, ліквідована автоматично. Однак з’являлася інша проблема – яким чином матеріал, писаний для кіно, перенести у театральну площину. Щодо цього насправді було маса питань. Але все ж таки геній Миколайчука цю можливість давав. “Небиличний” кіноматеріал дозволяв відірватися від тексту і спробувати його втілити на театральній сцені. На початках мені здавалося, що така ймовірність, можливо, існує. Тепер, коли ми вже на фініші, переконаний, що таки так. Більше – сьогодні знаю, що це велике щастя, що нам трапився саме цей матеріал і що ми зуміли з нього зробити виставу. Адже “Небилиці” об’єднали людей і між собою, і навколо Івана Миколайчука. Навколо його світогляду, світосприйняття, гумору і навіть гумору поміж рядків… 

– Яким особисто Ви Івана Миколайчука відчули?

– Бачите, мені не треба було якось по-особливому його відчувати, бо моє покоління на Миколайчукові виховувалося. Це щось таке органічне, коли хотілося бути схожим на Івана, – мислити, творити, жити, як він… Я  переконаний, що в ХХ столітті в Україні рівних Миколайчукові не було. І думаю, що чимало людей зі мною погодиться.  Я і мої друзі по театральній студії мали велике щастя – особисто спілкуватися з Іваном Миколайчуком. Він бував у нас в театрі, ми чули його живий голос, як він мислить, його жарти… Тепер, читаючи сценарій, я ніяк не міг позбутися відчуття, що сам Іван його мені читає. Бо це Іванів голос, гумор, будова фрази. І це захоплює і вражає.

– Що Вас вабить в особистості цього чоловіка найбільше?

– Те, як він дивився на світ. Адже в усьому тому, що він робив, мене ніколи нічого не відштовхувало, а навпаки. Навіть оцей кіносценарій… Мені видавалося, що це я його писав. Звичайно, я б цього не зумів. Але коли читаєш чи працюєш над матеріалом, то враження, що це настільки твоє, що ти би теж так міг. А виявляється, не можеш, а міг тільки Іван… І тому, це щастя побути трошки з ним. Тим більше, що коли над цим матеріалом працюєш, то хочеться не блудити, бути таким, як мріяв про це у дитинстві – з відкритим, чистим, незлобивим поглядом на світ.  Адже якщо Іван Миколайчук  і доторкається до якихось людських проблем, то не гудить людину, а намагається її зрозуміти, та й просто любить її. І головне – завжди попереду залишає світло.

– Робота над цією виставою мала якусь особливість, що вирізнила її від Вашої праці над іншими виставами?

– Уявіть, що я разом з акторами – а товариство склали 15 осіб – поїхали у Верховину, аби відчути на собі побут Карпат, культуру і, головне, – їх дух. І з нами почали творитися дивні речі. За що не бралися – все складалося. Приміром, познайомилися з унікальним майстром, який робить автентичні  музичні інструменти і вмовили його зробити ці інструменти для нашої вистави. І він зробив. Ріг, сопілки, теленки, бубон та інші дивовижні інструменти для цієї вистави відтепер – власність театру. Аж ніяк цього не планували, але втрапили на гуцульський фестиваль “Верховинське літо”. Мали змогу запізнати чимало прекрасних людей, зокрема родину нашого молодого заньківчанина Василя Коржука (який звідти родом), що взявся провадити нас карпатськими стежками. Та й загалом багато світлих щирих людей, які, прочувши над яким матеріалом зараз працюємо, почали нести  нам кожухи, кептарі та інші автентичні речі. Зрештою, згодом – уже у Львові – нам пішла назустріч фабрика музичних інструментів “Трембіта”, за короткий час виготовивши для нас  ще один дивний музичний інструмент – козобас.

– Хто гратиме на цих всіх інструментах? Запрошуватимете музикантів? Адже не кожен, хто колись у дитинстві вчився грати на фортепіано чи скрипці, зможе втнути щось на теленці чи козі.

– Цілком згоден, але всі інструменти зазвучать саме у виконанні наших акторів. Тобто актори освоювали ці інструменти уже під виставу. Скажімо,  той-таки Василь Коржук освоїв цимбали, до яких раніше навіть не торкався. Юра Хвостенко (який  у виставі якраз і зіграє Івана) опанував гру на козі: знайшов тут у Львові якогось хлопця, який вміє на козі грати і той поділився з ним своїми знаннями. Взагалі те, що зробили наші для цієї вистави, – фантастика!

– Ви теж опанували якийсь інструмент?

– І радий був би, але мав інше завдання. А взагалі, якби випало вибирати, то я хотів би навчитися грати на козі. Бо коли коза починає звучати, то наче опиняєшся у казці. І казка – не витвір уяви, а та ж таки Верховина з її реальною атмосферою і її реальним дивом. Недаремно Миколайчук свого Івана поселив саме там, у карпатських координатах.  Взагалі під час роботи над цією виставою трапилася дивовижна річ – на сцені виник гурт за аналогією до вертепу, де всі разом і всі творять одне. А коли всі творять одне, то потрібний певний рівень людських взаємин. І ми так і працювали. От уявіть – у багатофігурній виставі (а занятий майже увесь колектив) ніхто не вивалюється ні в плюс, ні в мінус. Усі однаково якісні. Тобто у цьому вертепному товаристві  є свій код рівності між усіма, і в цьому коді – свій чар. Бо інакше вертеп не зробиш.

– Що б Ви хотіли, щоб глядач у цій виставі передовсім відчув, зрозумів?  Що хотіли донести?

– Вклонитися Іванові за його геніальність, за його душу, за те, що він у нас був, хоч як пафосно це сьогодні не звучить… Я дуже хотів прочитати цей кіносценарій так, щоб людям теж захотілося йому вклонитися…  І якщо цей альянс залу і сцени мені вдасться – це буде успіх…

Ярина Коваль
Львівська Пошта №122 (1006)