«Полліанна» – три години веселощів на високій ноті

Майстер-клас на тему «Як навчитися радіти у будь-якій ситуації» провели актори Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької.

      Взявши за відправну точку відому повість «Полліанна» американської письменниці Елеонор Портер, вони по-своєму розіграли на сцені історію життя дівчинки-сироти, якій вдалося перевернути з ніг на голову життя маленького містечка, навчивши його жителів любити життя і радіти. «Диригував» постановкою заньківчанської «Полліанни» молодий режисер Богдан Ревкевич, на рахунку якого, зокрема постановка вистави «Два дні... Дві ночі...».
    
«Полліанна» – легка, позитивна історія, яка бере «за живе» своєю простотою. Жодних карколомних поворотів сюжету, хитромудрих па, підтекстів і натяків. Усе просто – безпосередність, відкритість, уміння та бажання жити на повну здатні змінити світ. Мабуть, саме цією дитячою прямолінійністю «Полліанна» і приваблює режисерів, бо книжка може похвалитися чималенькою кількістю постановок та екранізацій. Богдан Ревкевич також спокусився нею. Нічого нового для вистави він не вигадував – просто переселив героїв книжки на сцену, разом із ними перенісши і настрій, яким наповнена книга.

      Полліанна вчить оточення «гри в радість» – постійно шукати привід порадіти навіть у найважчих ситуаціях. А коли нещастя стається з нею і вона втрачає здатність ходити, - інші віддають їй плоди її ж уроків. Наприкінці вистави – хепі-енд: усі, хто міг, одружилися, інші «усиновилися», хтось помудрішав, хтось покрасивішав... А дівчинка знов почала ходити... І отут урок «радіти з усього» дає невеличку слабину. Бо наприкінці усі тішаться не з того, що у будь-якій трагедії можна знайти світлу сторону, а з того, що цієї трагедії просто не стало... Але як написала письменниця, так актори і зіграли.

      За книжкою Полліанні – одинадцять років. На сцені у неї перевтілилася Наталія Боймук. Попри те, що дитину вона грала на сцені з акторами, не усі з яких були набагато старші за неї, і серед яких були її однолітки, Наталії Боймук вдалося створити образ нехай і не одинадцятирічної дівчинки, але принаймі дитини порівняно з іншими героями вистави. Кумедне платтячко, дві косички, щосекундна жива реакція на все – універсальний образ дівчинки з казки, який додавав виставі «диснеївсько-мультиплікаційної» нотки.

      Веселощі, кумедний «кіпіш», гамір супроводжують виставу, не стихаючи ні на хвилину, лише пригальмовуючи на моменті, коли дівчинка потрапляє в автокатастрофу. З одного боку, актори – профі у створенні настрою на сцені, з іншого – сприйняти три години веселощів і гамору на високій ноті для глядачів справа не з легких, треба мати неабияку «закалку». А зважаючи на те, що вистава розрахована як на дітей, так і на дорослих, то першим, які славляться своєю непосидючістю, роль глядача дасться непросто.

      Та якщо у вух є шанс втомитися від подій на сцені, то очам пощастило більше. Візуальне оформлення вистави, яким опікувалася Наталія Тарасенко, заслуговує окремих компліментів. Лаконічна і водночас красномовна сценографія, у красивих і продуманих костюмах акторів, стилізованих під моду початку XX ст., проявляється характер, типаж кожного з героїв. Суворість і консервативність міс Поллі (Любов Боровська, Наталія Лань), задирикуватість і пустотливість Ненсі (Альбіна Сотникова, Олександра Бонковська, Наталія Лісова), замкнутість Джона Пендлтона (Ярослав Мука, Януш Юхницький)...