Головна Новини Статті Поліанна: ода до радості

Поліанна: ода до радості

23.04.2010

     Під завісу великодніх свят театр ім. М. Заньковецької вирішив потішити нас виставою «Поліанна» – культовим дитячим (і, як показує досвід, не тільки дитячим) твором всіх часів і народів, а точніше – часів початку минулого сторіччя і народів США (хоча, як бачимо, популярність цього твору ними аж ніяк не обмежилась).

     Успіх історії про дівчинку, яка своєю «грою в радість» перетворювала людей і світ навколо себе, був свого часу (1913 рік публікації) таким грандіозним, що його для наочності можна порівняти хіба з «Гаррі Поттером»: мільйонні тиражі, «Клуби Поліанни», написання сиквелу «Юність Поліанни», маса наслідувань іншими авторами («Радісні історії Поліанни») і ціла купа народу, що бавиться у Поліаннину «гру в радість». Одна з найвідоміших зірок німого кіно Мері Пікфорд за шалені, як на той час, гроші викуповує у авторки твору Елеонор Портер права на екранізацію «Поліанни», та й пізніше у різний час було знято ще 4 кіноверсії цієї історії, не кажучи вже про мультфільми та театральні постановки.

    У чому ж тут сила? Суть «філософії поліанізму» досить проста: люди народжені для того, щоб радіти і дарувати радість, це неодмінна основа, а може й суть людського існування. Цитую: «Татко […] завжди казав, що і на мить не лишився б пастором, якби в Біблії не було стільки радісних текстів. […] Всі вони починаються зі слів «Втішайтеся, Господь з вами», «Звеселяйтеся», «Радійте» тощо. Якось таткові було особливо погано, і він полічив усі такі тексти. Вийшло – вісімсот. […] Він сказав, що коли Бог здав собі клопіт вісімсот разів закликати нас радіти й звеселятися, то, напевне, Він дуже хотів, аби ми це колись робили. І татові стало соромно, що він так мало радів. […] Ці тексти наштовхнули його на думку про гру в радість. […] Треба в будь-якій ситуації знайти щось таке, з чого можна порадіти».

     Отож, стало соромно і мені, що я так мало радію нашим театральним досягненням (о-хо-хо...), тому спробую от просто вже тут і зараз трохи порадіти.

     По-перше, радію з того, що цей радісний матеріал таки поставили на нашій львівській сцені. Режисер Богдан Ревкевич, який запам’ятався досить молодіжною постановкою «2 дні, 2 ночі...», наважився взятись ще й за дитячу виставу і зібрав ту ж саму команду творців: художника з костюмів Наталію Тарасенко (яка тепер виступила ще й сценографом) і композитора Богдана Сегіна. По-друге, порадію простому і, як на мене, архівлучному вирішенню постановки: провідний образ, що обігрується в акторських етюдах та у сценографії та музиці – це дощ, якому «можна порадіти». Отож, вистава починається зі звуків окремих крапель, у які вплітаються окремі клавішні, коли ж краплі розростаються у шум дощу – клавішні складаються у просвітлений музичний мотив. Над сценою поміж хмарками висить «сонце» із білих і прозорих парасольок (сонце з парасоль – класно, га? Просто і парадоксально – що може бути наочнішим втіленням «радості», створеної із безрадісних обставин!), на самій же сцені на тлі будиночкових силуетів скупчились безіменні мешканці містечка під чорними парасолями – по ходу дії між ними виявиться одна біла парасолька (яка не боїться дощу, а тішиться йому), і врешті під кінець всі парасолі, як і має бути, стануть білими. Пантомімічні етюди цих містечкових мешканців разом із прибабаханим оркестром Жіночої допомоги (який пробігає час від часу сценою тенди-сенди) стали не тільки родзинкою, що прикрашає і суттєво пожвавлює виставу, але й задали симпатично-легкий  ігровий спосіб існування і розгортання дії. Тому з цієї тональності трохи (зовсім трохи – я все одно радію!) вибиваються актори, які намагаються більше відіграти душевні емоції (Н.Лань, О.Бонковська), на противагу тим, які існують у ігровій відстороненості, бавлячись в образ (Л.Боровська, А.Сотникова).

    Не можу не згадати ще кілька знахідок, які особливо запам’ятались: сцена знайомства Поліанни з Томом через дует на губній гармошці (цей кантрі-мотив теж один із провідних у виставі) – особливо ефектна у парі з І. Гаврилівим, який краще оволодів інструментом; сцена катастрофи – на контрасті: момент щастя у «польоті» на гойдалці – звук катастрофи –затемнен   я – гойдалка пуста; і фінал, що симетрично віддзеркалює зав’язку – друге «пришестя» Поліанни.

     Можна, звичайно, згадати ще кілька душевних моментів, яких не було в книжці і які усимпатичнили виставу (бурхлива місіс Сноу, цьом від Тімоті тощо). Але хтось же обов’язково закине: «Шо це він так розхвалив? А як же славнозвісні заньківчанські штампи?» Іншим разом я, звичайно, закотив би очі до неба і з виглядом вселенської туги проскиглив би «А як же без них!..» Але зараз скажу: «Тихонько. Не бачите – я ж намагаюсь радіти!». Про штампи я вже писав-переписав (і певно напишу ще не раз). А тепер скажу тільки, що я б ще більше порадів, якби актори трохи заощадили собі голоси і рухи, бо така гіпергучність, мегаверескливість і надрухливість покликані, очевидно втримувати глядацьку увагу, не є настільки необхідними в кожен другий момент, і зловживання всім цим втомлює та одноманітить виставу (хоч, може, і не настільки, як у більшості постановок театру).

Що ж до виконавиці ролі самої Поліанни – Наталки Боймук, то, перш за все за неї варто порадіти, оскільки, якщо я не помиляюсь, це її перша головна роль на великій сцені, і провела вона її впевнено: то хвацько, то лірично, де треба – комічно, у сцені відчаю – насправді «душераздирающе». Але для зовсім вже несамовитої радості мені бракує двох речей. По-перше, у цій ролі Наталці варто посилено очиститись від баласту попередніх робіт (який то там, то сям таки потроху проглядається) – манірних писклявих панночок, які з деяких пір почали вважатись у театрі ідеальним втіленням дівочості, до якого від вистави до вистави режисери постійно «схиляють» актрису. А по-друге, варто з режисером чітко розмежувати образ Поліанни і Пеппі Довгоїпанчохи. У чомусь вони подібні, але все ж характер, спосіб існування, засоби для досягнення мети і впливу на людей – різні. Все ж таки Поліанна – дочка священика, і недаремно всі її постійно називають «благословенне дитя», «благословенне ягня», «янголя» і у подібному стилі розгулу сентиментальності. Вона аж ніяк не шибеник і горласта зірвиголова, як це виглядає у деяких епізодах. Зрозуміло, що так воно яскравіше, але ж образ має свою цілісну логіку і підпорядковується стилю всього твору, то й не варто ними жертвувати лише для цієї «яскравості».

     Отак-то намагався я порадіти – не знаю, може й перестарався, а може й недостарався... Не певен, чи надовго мене вистачить... І все ж таки, що не кажіть, радіти – воно таки добре... Коли вже й у Біблії про це аж вісімсот разів сказано!... Будемо радіти, а що робити? То ж бо неодмінна основа, а може й суть людського існування.

Тарас Федорчак  для ZAXID.NET