Головна Новини Статті Він прийшов. Він – це ...

Він прийшов. Він – це ...

23.03.2010

     Відразу мушу попередити всіх політично стурбованих читачів, що стаття не має жодного стосунку до Тимошенко, Януковича і взагалі до політики (принаймні безпосереднього). Йтиметься про останню прем’єру в Національному академічному театрі ім. М.Заньковецької «Він прийшов» за п’єсою англійського драматурга Джона Бойнтона Прістлі «Візит інспектора» або «Інспектор прийшов» («An Inspector Calls»).

    Буду немилосердним і одразу розкрию всю сюжетну інтригу: у респектабельну сім’ю Берлінгів одного прекрасного вечора заявляється інспектор Гул, повідомляє про самогубство такої собі Єви Сміт (котра тільки-но померла у важких муках дорогою до лікарні) і розпитавши родичів, виявляє, що кожен із членів родини певним чином спричинився до самогубства нещасної. Довівши почергово всіх до істерики, інспектор виголошує дидактичну тираду й зникає, а Берлінги, очунявши після шоку, з’ясовують, що ніяких інспекторів Гулів у місцевій поліції ніколи не працювало, ба, більше – ніяких самогубств у місті не було впродовж кількох останніх місяців. І от як тільки всіх хоч трохи попустило, лунає телефонний дзвінок: з поліції повідомляють про випадок самогубства дівчини, котрий стався щойно, і у зв’язку з яким до Берлінгів виїхав інспектор, щоб задати декілька запитань.

    От таке-от. Непогано закручені перипетії, динамічна побудова, проста, але все ж таки вражаюча думку – всі люди взаємопов’язані й відповідальні за життя один одного, хай яким далеким воно може здаватися, і кожен наш гидкий вчинок може мати (і має!) відповідні наслідки, нехай і невідомі для нас. Але... виглядає на те, що дорогою до глядача у важких муках ця думка, на жаль, померла...

     Поясню, чому не зміг втриматись від такої в’їдливої і навіть жорстокої  фрази. Для цього, вважаю, необхідно, як завжди, знову повернутись до ключового запитання: для чого ставилась вистава? У даному випадку ударну силу, основний акцент п’єси автор не ховав надто глибоко, як і не вдавався до бозна-якої розмитості чи багатозначності. Вже згадана провідна думка зі всією ясністю і навіть дидактичністю виголошена у прикінцевому монолозі Інспектора: «Єви» та «Джони Сміти» навколо нас, ми не живемо окремо від інших, ми відповідальні один за одного. І найсуттєвіше, чим нас може потрясти і навіть налякати ця історія – це усвідомлення того, що Берлінги – це конкретно ти, кожен з нас, і, напевно таки, у кожного знайдуться, здавалося б, досить безневинні вчинки, котрі могли зрештою трошки когось ... вбити, –  що мало б у підсумку спонукати нас бути відповідальнішими у кожному зі своїх майбутніх вчинків.

     Все це, певно, і мав на увазі режисер вистави н.а. Григорій Шумейко, коли зробив у трактуванні інспектора акцент на потойбічність персонажу: він з’являється і зникає у клубах диму, у фіналі виходить у чорному плащі з каптуром і «страхально» простягає руки над залом. У кожен важливий «страшний» момент звучить страшне «Бдижь! Дижь-дижь!», щоб ми краще усвідомили наскільки все страшно. Безумовно, Пріслі вкладав у цей образ містичне звучання, перейнявшись часовими теоріями Джона Вільяма Данна, очевидно, інспектор – саме той Абсолютний Спостерігач, що існує у Абсолютному часі, тобто – згаданий на афіші «Він – і бог, і кат». Тільки ж перечислені «лякали» виглядають пародійними і дешевими, бо, як я вже казав, найбільший страх – у тому, щоб сприйняти інспектора як ревізора і своєї душі, як речника нашої совісті, якому не потрібні зайві спецефекти (а не як персонажа хорору класу С, який лякає страшним одягом і страшними звуками). А тому вистава має дати можливість засоціювати себе з героями.

      Натомість у виставі Берлінги – одразу ж досить потворні. Тільки-но відкрилась куртина – ми бачимо, як ці англійські аристократи (чи майже аристократи) під страшну музику скачуть і тлумляться – дійсно страшнувата картина. Потім, замість вести світські розмови, як і випадає на заручинах, вони починають висловлювати один одному претензії (тільки-но заручившись?), і там, де у п’єсі лише легка іронія з підтекстами, які у перспективі розвинуться у кілька конфліктів і викриттів, тут всі підтексти вивернуто назовні, щоб ми, не дай боже, чого не пропустили, –  всі вже чомусь підсварюються, нервують і мало не відкрито конфліктують. Взагалі, не терплю, коли публіку мають за дурнів, які не здатні самостійно роздивитись нюанси ситуації та підтексти поміж сказаним – обов’язково треба все прокреслити однозначними жирнющими вказівниками, розжувати і в рот покласти, – хай пережовує розжоване! І позбавити глядача задоволення самому додуматись, пов’язати, узагальнити і т.д.

     Словом, після всіх цих конфліктів на початку, далі важко вже розвивати напругу, а тому залишається єдиний улюблений спосіб – істерики. Майже ніхто з акторів не грає на нюансах і півтонах. З вистави можна винести щонайтвердіше переконання у тому, що бути заньківчанським актором означає насамперед перфектно володіти наступними вміннями:
волати щонайгучнішим голосом (саме волати, а не промовляти, говорити і т.п.);
    під час розмови якнайчастіше бігати туди-сюди по сцені, щоб глядач, не приведи господи, не занудьгував;
    заламувати руки і взагалі бажано якнайбільше і якнайширше ними вимахувати;
     «з молоком матері» засвоїти середньостатистичні інтонаційні заготовки для фраз, виплекані багатьма попередніми поколіннями заньківчан, і не шукати нічого іншого «чужинського, інородного і зловорожого».

    Ось такий-от, безумовно, не повний список (кожен може за бажанням доповнити), подібний до якого, проте, можна скласти і про КОЖЕН львівський театр. Але все ж повернемось до театру Заньковецької і до обговорюваної вистави. Зі всіх виконавців, про кого можна сказати окремо – це звичайно, про Інспекторів (н.а. Богдан Козак та Юрій Хвостенко). Та ще пригадується порівняно стриманий і навіть, можна сказати, благородний Джеральд у виконанні Андрія Сніцарчука – це єдина роль, котра діаметрально відрізняється у виконанні іншого складу: Олег Сікиринський грає цього персонажа, як ницу, істеричну, боягузливу, хитру і егоїстичну істоту, і тому цілком не зрозуміло, чому інспектор сказав про нього єдиного, що «він хоча б відчував щось до Єви Сміт і на деякий час зробив її щасливою».

      Отож компанія монстрів підібралась ще та, та й істеричне акторське виконання аж ніяк не сприяє тому, щоб хоч на мить засоціювати себе з нею. Кожен раз спостерігав за реакцією глядачів на події на сцені, і завжди було одне і те ж: оба-оба, диви, зара і за цю візьмуться, о! а зара і до нього доберуться ги-ги... Таким чином сюжет п’єси таки тримає увагу публіки і змушує з цікавістю спостерігати за сюжетними поворотами, але, як я вже казав, думка, заради якої все й творилось, наказала довго жити.

     То ж до Інспекторів, то обоє виконавців, очевидно за режисерською вимогою, намагаються у конфліктах з Берлінгами «перетиснути» їх, покрикуючи та наступаючи, чим послаблюють позиції інспектора, адже, коли б він досягав свого, лише констатуючи і нанизуючи факти та майстерно керуючи ситуацією, не перенапружуючись, без видимих надмірних зусиль, образ був би потужнішим, і власне таким, якого неможливо зупинити. Юрій Хвостенко у цій ролі намагається створити вже згаданий містичний образ «не від світу цього» за допомогою стриманих, відсторонених, рівних інтонацій, але це хибує на монотонність, сухість і одноманітність. Натомість у Богдана Козака (коли він не покрикує і не наступає) з’являється більше людяності і співчуття до Єви Сміт і навіть до Берлінгів (заради яких він і приходить), і це єдине у виставі, що часом таки змушує справді згадати, що «всі люди відповідальні один за одного».

    Взагалі ж, намагаючись зробити історію позачасовою, режисер відкинув всі згадки про конкретний час (за автором, дія відбувається у 1912 році) і цим непомітно позбавив історію масштабного, узагальненого звучання. Адже Інспектор приходить відразу ж потому, як Артур Берлінг виголошує промову про те, що кожен повинен дбати насамперед про себе, про інтереси свої та своєї рідні і не перейматись іншими, і у цьому, мовляв,  – запорука прогресу, благополучного розвитку людства, бо ж саме такі тверезомислячі люди і будують світле майбутнє, у якому немає місця страхам про війну – вона просто неможлива у економічно розвиненому прагматичному світі. І саме цю думку спростовує весь подальший розвиток подій, і саме антитезою до неї звучать останні слова Інспектора: «Всі ми – частини одного тіла. Ми відповідальні один за одного. І кажу вам: якщо люди не зрозуміють цього, їм незабаром доведеться засвоювати цей урок у вогні, крові і смертних муках». Враховуючи, що п’єса написана відразу по Другій світовій (у 1946р.), стає зрозуміло, що автор не просто розставив акценти хибної та істинної позиції, підкріпивши їх очевидними для нас хибним та істинним пророцтвами, а на прикладі однієї сім’ї докопувався до «кореня зла» – розокремленості людства, зацикленості лише на своїх часткових проблемах та інтересах («Я (держава, робітничий клас, нація) – понад усе!» – ХХ століття дало досить прикладів), що невідворотно веде до катастрофи. І байдужість, умивання рук, "моя хата скраю" – злочин далеко більший, ніж може здатись на перший погляд, надто коли стає симтоматичним для цілих націй. Але весь цей історичний контекст з п’єси вивалашано (за винятком заакцентованої фрази про Росію, яка «завжди буде відсталою країною», – дарма, що її проголошує основний носій негативної ідеї, зате ж себе і зал потішили!), і спроби відновити масштаб, який випливає з нього, за допомогою лише містичних примочок і зображень «Голгофи» та «Оплакування Христа» непереконливі.

      Можна ще багато про що говорити (сценографія, костюми і т.д.), але стаття і так вийшла здоровеннецька, тож я вважав за потрібне наголосити на найголовнішому. Тільки підсумую (і посумую): вистава сподобається усім прихильникам попередньої постановки Григорія Шумейка «Бояриня» – адже режисерський стиль та манера існування акторів тотожні.

 Тарас Федорчак
www.zaxid.net