Втаємничення в Український міф Богдан Козак і «пластична» інтерпретація Шевченка

      Мабуть, складність Шевченка полягає, передусім, у занадто спрощеному його сприйнятті. Тому кожен наш сучасник, який наважується звернутися до «Кобзаря», аби додати до шевченкіани ще один шар інтерпретації, великою мірою ризикує. Хоча актуальність цієї української поезії par excellence не заперечуватиме ніхто, а її принципова не-ситуативність — найнеспростовніша з усіх українських літературних і, мабуть, навіть національних теорем.

     Богдан Козак ризикнув. І на сцені Філармонії народний артист України втілив поетично-музичну композицію «Посланіє...» (режисер-постановник — Алла Бабенко). Відповідна позиція, представлена Міністерством культури і туризму України, з’явилася й у переліку претендентів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2010 року.

     Шевченкове «Посланіє...» в інтерпретації Богдана Козака — це моновистава, по суті, «монолог Шевченка» (так стверджує сам актор), годинний акт утаємничення в Український міф.

     На думку Івана ГАМКОЛА, диригента Національної опери України, «Посланіє...» цікаве, передусім, трактуванням поезії Шевченка Богданом Козаком:

— Він представив нам власне трактування, що грунтується на його акторському темпераменті та майстерності. Ніби устами актора до нас із вами звертається сам Шевченко.

— Богдан Козак — мудрий і пластичний, — вважає Лариса Кадирова, актриса Національного театру імені Івана Франка. — Через точно вибудувану ним композицію проходить втілений пластично біль. Думка прокреслена просторовою лінією.

     Тому «козаковій інтерпретації» аплодували стоячи. Утім, якщо для українського артистичного середовища актуальність Шевченка — очевидна, то на загальносуспільному рівні вона «недочитана» та «недочута». І йдеться не про цитування поета на білбордах. У книзі «До історії української літератури» знаний літературознавець, професор Гарвардського університету Григорій Грабович пише, що саме Шевченкова «мітична модель України» була «закладена в її підвалини в моменті колективного історичного самоусвідомлення України». Саме тому Шевченка варто читати. Або — слухати та дивитися. З тієї ж причини «Садок вишневий...» (щодо якого ми найчастіше грішимо стереотипним сприйняттям), накладаючись на акторський темперамент Богдана Козака, звучить як молитва, яку щодня — свідомо чи ні — «гудуть» не лише покоління українських письменників-поетів-митців (пам’ятаєте Антонича, який «був хрущем і жив колись на вишнях»?), а й кожен із нас. Бо це Україна списала себе з Шевченкової поезії, а не навпаки.

Марія Томак
фото Руслан Канюка
«День» №19, п'ятниця, 5 лютого 2010