Головна Новини Статті Театр – це теж політика

Театр – це теж політика

10.12.2009

     Нещодавно Федір Миколайович Стригун, під час святкування свого бенефісу, зазначив, що 70 – це “золота” половина життя. Як би пафосно це не звучало, але життя актора, без перебільшення, – ціла театральна епоха. У його доробку – понад сотня сценічних образів і 16 кіноробіт. Як режисер він створив 30 вистав. Однак на цьому театральний корифей не зупиняється. Продовженням святкування ювілею стала постановка україн­ської класики – “Сватання на Гончарівці” Григорія Квітки-Основ’яненка.

     Зустрілися з художнім керівником і головним режисером Львівського театру ім. М. Заньковецької в його гримерці. Безумовна окраса інтер’єру – історичні картини, абстракції та велике старовинне дзеркало. Крім того, в кімнаті безліч іще навіть не розпакованих подарунків і портретів майстра, яким просто вже не знайшли місця на стіні. Режисер саме повернувся з репетиції вистави “Сватання…”, однак після праці з акторами не відпочивав, а вирішував адміністративні питання.

Співчуваю комуністам

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що митцю дозволено все, якщо він – справжній професіонал. Цікаво, а чи має свої табу театральний корифей Федір Стригун?

– Єдине моє табу – моральна відповідальність. Театр не повинен дійти до несмаку, все має бути етично витримано, навіть якщо дозволено будь-що. Тут просто спрацьовує совість художника, наскільки він відповідальний до тих, хто сприймає його як беззаперечного авторитета.

– Наша прем’єрка “купила” чи не всіх “зірок” української сцени. Подейкують, що невдовзі вона добереться й до сцени театральної, тож у зовсім недалекому майбутньому, крім політзаангажованих пісень, глядачі “матимуть нагоду” подивитися й політзаангажовані п’єси. Якою буде політика театру в такому разі?

– Вважаю, що митець, який себе поважає, не повинен від­стоювати чиїсь інтереси, а все-таки має бути на боці інтересів держави, людини, загальнолюд­ських принципів. Так, театр – це теж політика. Ми теж щось стверджуємо, щось відкидаємо чи ненавидимо, однак відкидаємо криве й погане, те, що не потрібне людству. Театр повинен прославляти все гарне, гармонійне, високе, незалежно від того, хто йому платить. Істинний митець не може і не має права працювати на замовлення. Адже сьогодні тобі замовлять одні, а завтра – інші. Я всіх люблю і всім співчуваю, навіть комуністам, що вони такі бідні та нещасні й “акасєлі від марксизма на всю оставшуюся жизнь”. Мені теж їх шкода, проте є речі загальнолюдські й мис­тецтво повинно стояти на цих засадах. Усе інше не є мистецтвом. А комусь щось творити на догоду – тоді йди в політику і не займайся мистецтвом.

Вічні сюжети знайшов
у книзі книг

– Вільям Блейк свого часу сказав, що Біблія є великим кодом мистецтва. Яке ваше бачення співвідношення Бога та мистецтва?

– Можна бути представником будь-якої професії і бути атеїстом, однак, аби чогось досягти в житті, що-небудь стверджувати іншим, без віри не обі­йтися. Я це дуже чітко зрозумів, коли ставив п’єсу Василя Босовича “Ісус, син Бога живого”, написану за Євангеліями від Луки, Івана, Марка та Матвія. Коли почав працювати над постановкою, збагнув, що сюжети всіх п’єс узято з Біблії. Усе написано в цій Книзі Книг, там сюжети вічні. Тому Біблію треба не просто прочитати, а читати, бо на кожний відрізок, на кожний життєвий випадок там є відповідь. Там знайдеш для себе відповідь і трактування. Там є код розуміння світу, буття людського, тому видатні письменники завжди зверталися до Біблії. Наприклад, Достоєвський, а особливо Карпенко-Карий. У нього навіть назви біблійські – “Житейське море”, “Суєта”…

– Однак, підозрюю, до цієї істини ви дійшли не в молоді літа?

– Мені було приблизно п’ятдесят років, коли дійшов до цієї істини. Це був, по-перше, життєвий досвід, який штовхав до Біблії. Ми ж виростали зовсім інакше, в період моєї молодості було накладено табу на такі книги. Це тепер можна придбати Біблію на кожному розі. Збагнув це тільки на початку 1990-х років, коли почав шукати позитивного героя. Зробив логічний аналіз і зрозумів, що кожна система робить свого позитивного героя, як, до прикладу, комуністи – Корчагіна. Коли почав шукати такого героя в нас, то раптом збагнув, що єдиний ідеальний позитивний герой – Спаситель.

Реально квитки мали
б коштувати 500 гривень

– Станіславський свого часу сказав, що в театрі йому не подобається… театр. А що вам не подобається в театрі?

– У театрі мені страшенно подобається театр. Не подобається правда життя, бо це – побут. Ми це бачимо щодня. Світ – театр, сказав Шекспір, і немає кращих акторів, аніж у житті. Найкращі актори – це люди, які ходять вулицями і по-акторськи приховують усі свої проблеми. Вони ж про них не говорять правди, вони усміхаються, коли їм сумно. У мистецтві ми змушені говорити цю правду. Театр – це умовність, але театр, як жодне інше мистецтво – це живе спілкування між людьми. У театрі що театральніше, що винятковіше – то краще. Головне – дія: словом, фізична, подія. Театр моделює життя, відкидаючи все зайве й акцентуючи на тому, що ти хочеш сказати людям, яку думку донести. У залі мають сидіти люди, які кажуть “Ні!”, а зі сцени їм кажуть “Так!” Або навпаки. Завжди повинен бути конфлікт між глядачами та сценою, от тоді такий театр потрібний. Пітер Брук колись сказав, що є такий театр, де на сцені кажуть “Так!” і в залі – “Так!”. Це радянський безкон­фліктний театр.

Театр – це завжди епатаж, провокація, поштовх до думання, емоцій, це фантазія, мрія. У театрі можна зробити все, однак, яку правду ви не показували б на сцені, які декорації не поставили б (от привезіть дві тонни землі, поставте натуральні тополі) все одно всі скажуть, що це несправжнє, адже це – театр. Люди, які сидять у залі, прекрасно знають, що перед ними ілюзія.

– Пригадую старий театральний вислів “Публіка – дура!”. Як сприймаєте публіку?

– Це анекдотичний вислів для акторів. Дуже доброзичливо сприймаю публіку й дуже добре її відчуваю. Навіть можу сказати, що ці глядачі читали, бачили і що розуміють. Дуже рідко нині буває публіка такого високого ґатунку. Правду кажучи, наша культура дуже впала, не тільки в кіно, а й у сприйнятті мистецтва загалом: літератури, театру, образотворчого мистецтва. Колись були значно кращі роки. В 1960-1970-х, попри всі заборони й табу, люди все ж таки гостріше реагували й були більш підготовлені до сприйняття того чи іншого мистецького твору, не кажу тільки про театр. Нині бачу, що люди менше читають, менше бачать, менше розуміють. До того ж, дуже сильно формує мізки телебачення, де тільки пістолети, кров, стрілянина, крадіжки, вбивства, різанина, кримінал, чорна хро­ніка. Якщо тепер мізки формує “ящик”, то раніше світогляд формувало спілкування, література, читання, кіно.

– Вам доводиться мандрувати з театральною трупою Україною та закордоном. Рівень публіки там інший, аніж у Львові?

– Наша діаспора в Америці, Канаді, Англії – прекрасні глядачі. На національного глядача теж не можу нарікати. У жовтні грали виставу “У.Б.Н.” у Житомирі, Рівному – прийом був просто дивовижний. Звичайно, їздити на гастролі з театром було б дуже цікаво, однак ступор – бідність. Люди не мають змоги придбати квиток, а в нас немає можливості піднятися, бо дуже дорогі квитки на перевезення, проїзди, готелі. У такому разі квиток мав би коштувати 500 гривень. А хто спроможний купити такий квиток? Звісно, є такі, які й утричі дорожче можуть заплатити, але для таких людей мистецтво не потрібне, і театр теж.

Театр тримається на трьох китах – драматургія,
актори та глядач

– Поговорімо про політику керування театром. Як удається впоратися з майже трьома сотнями працівників, серед яких 64 – актори?

– Знаєте, театр завжди є малою державою, тому все, що присутнє в країні, є в театрі. Тут також є еко­номісти, бухгалтери, адміністратори, творчі люди, чоботярі, кравці, сталевари, електро­звар­ники, зак­рійники, художники. Не вистачає лише коштів на технічне оснащення. Порівнюючи з коштами, які уряди інших країн виділяють на свої театри, ми живемо в печерному віці. Технічне оснащення нашого театру – це кінець XIX – початок XX століт­тя. Ну, хіба що радіо з’явилося відтоді в театрі. Але я до цього став­люся по-філософськи, бо для мене театр – це насамперед актори.

– Про це моє наступне запитання: якщо в Карпенка-Карого сцена – його кумир, а театр – священний храм, то чим є театр для вас?

– Для мене театр теж є храмом. Річ зовсім не у приміщен­ні – може бути прекрасна бу­дівля, чудово оснащена технічно, однак не бути театром за своєю суттю. Але може бути театр у хліві чи сараї, але з людьми, які творять його. Театр – це люди. Він тримається на трьох китах – драматургія, актори та глядач.

– Яка ланка з цих трьох компонентів нині найслабша?

– Найслабша сучасна драматургія. Як не прикро, читаю дуже багато п’єс сучасних драматургів, однак поки що не знайшов нічого вартісного. Я шукаю сучасну п’єсу. От, тільки-но Орест Огородник приніс мені “Кризу” (п’єса про реалії сучасної галицької родини, – “Газета”), то відразу сказав йому допрацьовувати і починати роботу над постановкою. Глядач хоче дізнаватися про проблеми сучасності, його цікавить він сам, він хоче посміятися і поплакати над собою, над власним життям. Публіці це необхідно.

До прикладу, вистава “Сватання на Гончарівці” – в Україні дуже багато Стецьків, особливо у “власть імущих”. Ми можемо ставитися до мера Києва, як до Стецька, але ж у нього є своя логіка, свої поняття. Можемо погоджуватися з цим чи не погоджуватися, але така персона є. Таких людей багато в партіях, але їх теж слід збагнути та зрозуміти: чому, звідки з’являється такий продукт, такий характер, такий образ? Це ще одна проблема нашого сус­пільства – брак взаєморозуміння.