Головна Новини Статті Самотні солдати

Самотні солдати

03.10.2009

     26, 27 вересня у львівському театрі імені Марії Заньковецької відбулася прем’єра вистави «Троє товаришів» за Еріхом-Марією Ремарком в інсценізації режисера Вадима Сікорського. Публіка підготувалися до вистави серйозно: ті, хто роману ще не читав – прочитали, хто читав раніше, поспішили купити квитки.
     Чим заворожує цей роман Ремарка? Герої Першої світової війни, пам’ятаючи кров і смерть, вміють цінувати життя та одне одного. Готтфрід, Отто та Роберт працюють разом. Робота не райська, але у них мправжні чоловічі стосунки. Грубі слова, озера випитого алкоголю -  і ніжна дружба. Нікого в цих хлопців більше немає.
     І коли колишній солдат Роббі закохується в Пат, яка так само, через смертельну хворобу, вміє  цінувати кожну мить, - поєднуються дві надзвичайні душі. У ставленні одне до одного вони знаходять порятунок від беззмістовності довколишнього, той самий «втрачений рай», за який п’ють не салютуючи.
       Вистава не розбиває це відчуття роману й не надто буквальтно йде за ним. Це інша реальність (чи нереальність?), створена Вадимом Сікорського. Добра, щира, правдива розмова з глядачем -  про одну людину, її розбиті та здійсненні мрії. Про порожнечу минулого, відсутність майбутнього, непереборну самотність.
       Це - вистава-сповідь: чи то Роберта Локампфа, чи Вадима Сікорського, чи Юрія Хвостенка. Останнього, певне, найбільше, бо саме він грає Роберта. Щоб не робив на сцені актор – вірити йому однаково легко. Це той випадок, коли текст персонажа і актора нероздільні. Здається, сам Юрій Хвостенко колись комусь говорив оці слова, так само «літав» щасливим, так само від розпачу міг випите пляшку рому й назвати його (ром) найкращим другом. Він грає те, що пережив сам і глядач відчуває це.
       Інші герої вистави знаходяться на сцені для того, щоб допомогти Роберту розповісти свою історію. Про жахіття війни, післявоєнна економічна криза, робота в авторемонтній майстерні,  де багато тих, з ким можна випити, - і лише двоє друзів.  Та ось з’являється Пат (Альбіна Сотникова, Олександра Люта), а з нею -  щастя. Остання сцена першої дії: Роберт, тримаючи в руках білий парус, перебігає сцену – ніби у нього виросли крила…
     Та вже у наступній дії він знає, що скоро втратить дівчину.  Людина переживає горе не обов’язково в сльозах. Роберт ходить, сміється, розмовляє з друзями, але ми відчуваємо його біль. Як саме? У цьому і полягає та незрозуміла довіра до актор, коли не треба удавати. 
       Самотній Роберт сидить на авансцені, ближче до лівого порталу та дивиться у зал. Сцена затемнена, поодинокі прожектори підсвічують людей, які розставлені, мов шахові фігури. Не важливо хто вони – це лише привиди, які розмовляють з ним. Серед них і його товариші Готтфрід (Орест Огородник, Ігор Гаврилів) і Отто (Назар Московець, Ярослав Кіргач).  Вони розповідають Робертові про гірський санаторії в Альпах -  ніби чистилище перед неминучим переходом кудись. Зрештою, на всіх чекає цей "санаторій" у височині, можливо, він вже десь глибоко в нас, коли ми замислюємось не про буденне.
     Останній акорд вистави, прощальний танець Роберта і Пат. Вони одні у світлі самотнього променя. Важко пригадати скільки тривав цей танок без слів. Слів було б забагато. Вони з’являються пізніше, коли Роберт тримає на руках уже неживу Пат. 
     Якщо у романі зі смертю Пат приносить відчуття якоїсь розчарованості цим світом - то у виставі це переживається інакше. Відчуваємо, що по-всьому буде ще щось хороше. Ця загибель випадкова, інші – врятуються. У цьому позитивному "антикризовому" підході – весь Вадим Сікорський, його вистава та актори.