"Троє товаришів". Львів. Осінь.

     Що таке сучасний театр, мистецтво? Які його пріоритети? Яким чином вони існують у еру інформаційних технологій, час, який пропонує нам суспільство споживання і тиражованих культурних цінностей. Чи можна говорити про українську культуру: сучасну і незалежну від упереджень та нав’язливих «попсових» течій, споглядаючи той мистецький продукт, який пропонується для загального огляду. Є два види пропозиції, які існують на ринку культури, а саме: разовий продукт для задоволення, проект, що окупається, та високе мистецтво, що мало кому зрозуміле і  не доступне. Ці критерії можна накласти на будь-яку сферу творчого пориву чи прояву і театр не є виключенням. Театр – «храм», щось сакральне і водночас розкуте, недозволене, перетворюється сьогодні на конвеєр, що задовольняє примітивні бажання і не пробуджує жодних почуттів, які б мали залишити щось по собі у душі глядача. Виникають протиріччя та пусті розумні фрази, що не несуть жодного тексту. Театр вступив у війну проти масовості і подібності, яка з кожним днем набуває нових форм і проявів, забираючи волю і право вибирати самому, а не обмежуватися візуальними пропозиціями та нав’язливими ідеями, що перетворюють людей у натовп з єдиним розумом.
     Цієї осені у Львові спробували розширити рамки розуміння життя. Розбурхати сонливих мешканців, що звикли до філіжанки кави за обідом і розміреного, трішки повільного, життя. У Львів прийшла осінь, а з нею «Троє товаришів» Е.-М. Ремарка. Що це – своєрідний дзвін нового дня чи ще одна історія, яка з часом просто загубиться поміж маленькими вуличками старого міста? Твір, який у свій час сколихнув не тільки Європу, але й Америку, набув форми на сцені львівського театру. Ремарк - людина, доля якої була прописана дивним візерунком на лоні ХХ ст. Переживши Першу світову війну, бурхливий роман з Марлен Дітріх і звинувачення у політ некоректності, письменник записав усе, щоб ми пам’ятали і знали. Усний текст став знаковим на білих листах паперу тоді, а тепер, він набув форми на театральній сцені, яка уміє створювати реалістичні ілюзії життя.
     Національний академічний український драматичний театр ім. М.Заньковецької повернувся у минуле, щоб побудувати історію, якій не підвладний ані час, ані місце, ані простір. Коли інтерпретуєш відомі речі, є ризик зміни задуму письменника і створення лише тіні колишнього велета. «Троє товаришів» - це один з найважчих для постановки творів, адже концентрація відбувається швидше не на подіях, а на емоціях, які виникають під час подій, що описані та діалогів, які проговорено. Вирішення, яке знайшов режисер постановки Вадим Сікорський робить виставу не тільки вільною і пластичною, вона створює дух, натяк тридцятих, які відбиваються у сьогоденні. Легкий штрих, як у імпресіоністів, дозволяє показати емоційний і чуттєвий рівень, поглянути з іншого боку на історію Еріха-Марії Ремарка, як на міф. Творення міфу -процес, що звільняє від рамок і розширює світобачення, дозволяє інтерпретувати слова і речі, творячи близькі та знайомі картини. Адже міф зрозумілий кожному. Він не потребує обґрунтування і цим є особливим, бо цільний сам по собі і кожний може його накласти на свій індивідуальний світ. Режисер розповідає міф про людину, міф, що відкриває двері пізнання внутрішнього світу головного героя, його інтерпретацію життя через події та людей, які, тією чи іншою мірою, плетуть вуаль однієї долі.
     «Є історії якими хочеш поділитися і якими не хочеш. Є твори на яких ти виріс і вони залишаються тобі дорогими на все життя. Чому? Тому що по світогляду воно є близьким тобі і відповідає твоїм поглядам на життя… «Троє товаришів» - це реквієм по коханню… Реквієм його – Роберта. Вистава – це його монолог. Чому коханню, тому що - це головне. Якби прибрати з роману Роберта і Пат, то про що тобі було б говорити?  Є ця історія, довкола якої є все соціальне, політичне, економічне і інше, але домінантою є Роберт і Пат, а також – друзі, що до самого кінця є друзями. А ще вітрило в руках Роберта. Вітрило наповнене вітром, яке залишається нам і мені, як символ надії. І щоб не трапилося в житті – ти маєш бути попри все людиною, гідною поваги та захоплення», - заслужений діяч мистецтв України  Вадим Сікорський режисер-постановник вистави.
     «Троє товаришів» - це міф про кохання. Ще одна історія з тисяч про велике почуття, що важко пояснити. Зрештою, можна розповісти лише на що воно схоже, до чого подібне, як народжується, живе і зрештою переходить у вічність – вимір, що розриває кайдани смерті.
    «У Патриції є та внутрішня сила, яка прагне життя, яка бореться за нього. Вона – людина, що не здається, знаючи, що її чекає, яка не втрачає оптимізм. Вона кохає, кохає безумно. Ця любов – чиста, світла, вона заповнює собою весь простір. А ще тридцяті…Цей стиль, ці зачіски, божевільні капелюшки, атмосфера танго – все це настільки імпонує її образу і почуттям, що створюється щось нове і водночас давно відоме та близьке. Коли людина відчуває кризу в собі, коли вона самотня, коли хапається за життя, за інших – історія кохання, хоч і нетривкого, але потужного дуже потрібна. Адже почуття кохання витягують з безодні буденності до чогось світлого, чистого, того, що дає надію», - н. а. України Альбіна Сотникова - виконавиця ролі Патриції Гольман.
    Особливість вистави у тому, що вона побудована на певних акцентах почуттів, які вважав за потрібне виокремити режисер та уривках історій, що творять один міф – міф життя Роберта Локампфа. Він – знакова фігура, довкола якої виникають картини, а саме: маленька авто майстерня зі своїм чудним і веселим до гіркоти життям, друзі, що з’являються тоді, коли вони потрібні, художник, що малює вигадані спогади реальних людей, барвисті мешканці сірого і змученого Берліну, зрештою – жінка, яка прагне полетіти без крил.
    «З Робертом стаєш дорослішим. Він викликає спогад, дух старих чорно-білих фільмів, який присутній в мені, який подобається багатьом, адже викликає своєрідну ностальгію. Людям хочеться якогось тихенького захисту. Прийти кудись, заховатися і подивитися таку теплу історію, про розуміння речей, про зміни. Не грає ролі ані час, ані місце, бо історія ця могла трапитися будь-коли і Роберт міг би бути кимось, хто живе поряд з вами», - Юрій Хвостенко – виконавець ролі Роберта Локампфа.
    У Львів прийшла осінь, а з нею «Троє товаришів», як своєрідна спроба синтезу двох категорій культурної пропозиції: духовної та касової. Спроба зняти маску з театрального обличчя та створити актуальний, легкий міф з об’ємного і складного роману про вічні істини – кохання та дружбу.