Адреса театру

79008, м. Львів, вул. Лесі Українки,1

Камерна сцена

м. Львів, пр. Свободи, 26

Телефони

+38 (032) 235-55-83  (каса)

+38 (032) 235-67-62  (адміністрація)

Ханума Фото з вистави - Ханума

Кабато – н. а. України Д. Зелізна

Головна Новини Інтерв`ю Актор Богдан Козак: «Секретар ЦК колись викреслював у Шевченка «ляхи» — і писав «пани»

Актор Богдан Козак: «Секретар ЦК колись викреслював у Шевченка «ляхи» — і писав «пани»

04.03.2013

     Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка визначився з кандидатурами на присудження Національних премій України імені Тараса Шевченка за 2010 рік. Серед фаворитів «шевченківських» перегонів — народний артист України, актор Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької Богдан Козак (концертне виконання поетичної композиції «Євангеліє від Тараса» за творами Т.Шевченка, літературно-музична композиція «Думи» на вірші Т.Шевченка).

Що цікаво, Богдан Козак уже тричі подавав заявку на цю премію. Лише останні спроби актора розповісти про Шевченка були почуті. Як жартує пан Козак — Бог любить трійцю!

— Богдане Миколайовичу, як постать і творчість Тараса Григоровича Шевченка вплинула на ваше творче життя?

— А як впливають на наше життя наші батьки, природа, мова, пісня? Шевченко — невід’ємна частина України. Їх не можна розділити. А якщо це так, то, очевидно, що його влив був безпосереднім. Як вплив моїх батьків, української мови. Я навіть не уявляю українську школу без творчості Шевченка, як і без Котляревського. Є кілька таких прізвищ в історії української літератури, без яких порушувався б плин розвитку нашого народу, починаючи від «Слова о полку Ігоревім», «Руської правди» і далі. Тому це органічно, навіть на рівні підсвідомості. Це — просто і природно.

Є така дзен-буддистська оповідка. Запитала рибка морську царівну: «Що таке море»? І почула у відповідь: «Море — це ти, я, те, що нас оточує, де ми живемо, де ми збуваємось і де ми помираємо». Мені здається, що Шевченко — це те море, та атмосфера, те оточення, в якому ми з вами, всі українці на цій землі, існуємо. Шевченко вчить нас любові до своєї землі і вчить нас бути правдивими перед собою, перед Богом і перед народом. Я не знаю іншого поета, який би так правдиво й відверто говорив про своїх і про чужих. Він називав їх своїми іменами. Це стосується і гетьманів, і панів, у яких він гостював, великих українських родів. Це теж стосується тих, хто поневолив наш народ. Щось на зразок пророка, який відверто каже Богу, що він думає з приводу поневолення його народу і коли цей народ одержить свободу.

— Скільки у вас було відкриттів Шевченка?

— Вперше — коли прочитав «І мертвим, і живим…» у дев’ятому класі на шкільному вечорі. А потім постійно читав Шевченка як актор і був зайнятий у виставах за його творами. Тобто він постійно був присутній у моєму житті, як повітря. До днів Шевченка щоразу перечитую його твори, шукаю, що б узяти, аби твір був співзвучний сьогоденню. Хоча універсальний твір — посланіє
«І мертвим, і живим, і ненародженим…». Це як пісня, з якої не можна викинути слів. Але щоразу ви проспіваєте її інакше, залежно від настрою, від ситуації, в якій перебуваєте, не порушуючи мелодії, не змінюючи слів.

— Як виникли поетична композиція «Євангеліє від Тараса» та літературно-музична композиція «Думи» на вірші Кобзаря?

— Я ніколи не читав «Садок вишневий коло хати» чи «Мені тринадцятий минало». Але під час створення композиції мені забракло цієї теми. І виявилося, що це, може, один із найкращих моментів поетично-музичної композиції. Готуючи її, відкрив для себе щось неймовірно цікаве. У шкільній хрестоматії, за якою ми з ровесниками вчилися, вірш «Мені тринадцятий минало» закінчується рядками: «І ми, жартуючи, погнали (/Чужі ягнята до води».

Беремо академічне видання, а там:

Бридня!.. а й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим,

Людей і бога не прокляв!

Цих рядків ніколи не було в хрестоматії. Отак постійно виявляю речі, які потребують осмислення. Хоча здається, що Шевченка знаю добре. Може, я змінююся внутрішньо, може — дозріваю до чогось такого, чого раніше не розумів. Так само, як щоразу по-новому інтерпретують незмінний текст Біблії, — потребує інтерпретації, проникнення у суть, «у дно дна слова», як мовив би Богдан-Ігор Антонич, і Шевченко.

Колись Дж. Селінджер сказав: поет не той, хто римує, а той, хто знає суть речей. Шевченко знав суть речей. А це вже від Бога. А нам через нього дано пізнати любов до своєї Батьківщини, до свого народу, до своєї мови, до свого слова, до історії. Відчути біль за кривди, образи. Не тільки пробудити в собі любов до ближнього, а й відчути ненависть в обороні цих людей. Шевченко вчить цих речей. І коли читаєш, скажу вам чесно, самому буває страшно. Таке одкровення від нього йде. Тому що він говорить, кидаючи слова в обличчя. Але народ, який почувається пригнобленим, ображеним, упослідженим, — гордий, що в нього є пророк, який за нього висловлює те, чого він сам сказати не може. І так буде на всіх етапах, бо в людині завжди сидить якась частка раба, готового промовчати. А Шевченко будить у нас те, до чого ні наше тіло, ні наші нерви, ні ми — не готові.

Щойно вийшла чудова книжка Володимира Овсійчука «Мистецька спадщина Тараса Шевченка в контексті європейської художньої культури».

Ця книжка показує масштаб генія, народженого в Україні, якого можна порівняти з європейськими художниками світового значення. Він відкриває дуже багато в царині рисунку, кольорознавства, тематики. Ми просто не знаємо Шевченка-художника такою мірою, якою знаємо Шевченка-поета. Ми наново відкриваємо Шевченка для себе уже в ХХI столітті. Я щасливий, що теж ішов цим шляхом — через поезію, через рецитацію, через відтворення, інтерпретацію, надання цій інтерпретації і пластичного, і інтонаційного, і емоційного рисунку. Я щасливий, що це оцінено як новий щабель прочитання Шевченка. Так Господь, мабуть, робить, що генія відкривають усе життя.

— Яка сторінка особистої і творчої долі Шевченка, на ваш погляд, ще мало вивчена або умисне прихована... Чи не муміфікуємо ми Кобзаря вже на новому етапі розбудови незалежності?

— Я не думаю. Хоча були часи, не заперечую... Ми мали їхати на гастролі з театром Заньковецької з виставою «Гайдамаки» в Москву. Тоді сумнозвісний Маланчук, секретар ЦК партії, був рецензентом чи цензором. Він сказав повсюди повикреслювати слова «ляхи» і написати «пани». В Москві критика писала: «Який це ненормальний чоловік зробив цензуру творів Шевченка»? Нам було соромно. Тепер такого не може бути.

— Вас називають актором-інтелектуалом... Наскільки справді важлива для актора інтелектуальна база, як часто ви поринаєте у спеціальну літературу, наукові розвідки, готуючи ту або іншу роль?

— Скажу відверто — бувають такі відкриття, яких навіть не очікую. Наче і в театрі працюю давно. Скоро буде 50 років, як я в театральному мистецтві. Перебуваючи на гастролях у Кіровограді, наприклад, відкрив для себе дуже цікаву книжку «Енергія Шевченкового слова». Її автор — ректор Кіровоградського державного педагогічного університету Григорій Клочек. І це стало одним із прекрасних відкриттів…

— Подейкують, ніби ви сказали, що в театрі вам не подобається театр.

— Я такого не казав. Я не можу так казати, інакше б там не працював. Театр — це установа, яка допомагає моїй психофізиці. Це був свідомий вибір. Маю багато професій, але найбільше подобається бути актором. За першим фахом я слюсар-ремонтник промислового обладнання. Міг отримати вищу технічну освіту, але мене вабила гра, спів. До професійного театру прийшов через аматорські колективи. Люблю цю творчість, коли не спиш ночами, коли витворюєш роль, як гончар — свої вироби, випалюєш у вогні душі. Актор — до певної міри, власне, дилетант у багатьох галузях людської культури. Для прикладу: готуючись грати роль фізика, мусив засісти за підручник із фізики. Таке відбувалося ледь не щоразу, коли брався за розучування нової ролі.

— Що тривожить вас у сучасному театральному процесі, і не тільки на прикладі заньківчан?

— Театр — інституція, в якій панують певні традиції, певні норми поведінки, певна етика. Ви хворий, але мусите встати і грати. Коли ваш колега захворів, а треба виручити спектакль, — ви з одної репетиції вводитеся на роль. Тому що люди купили квитки і чекають вистави.

— Ви взагалі конфліктна людина?

— Звісно, я не ангел. Я чоловік емоційний. І в цьому Шевченко теж відіграє певну роль. Читати Шевченка і бути янголом у житті — неможливо. Хочете чи не хочете, але частку чогось конфліктного, суперечливого, вибухового мусите нести в собі. Інакше Шевченка читати не можна. А коли читаєте, то підсвідомо щось подібне робите в житті. Може, навіть неприємне чи різке щось комусь кажете, з чимось не погоджуєтеся — з вирішенням, інтерпретацією того чи іншого уривка п’єси. Але я швидко відходжу, можу попросити вибачення, визнати, що не мав рації. А ще — дуже люблю працювати з емоційними людьми, мені тоді легше. Не люблю флегматиків, бо творчість — це спонтанність, певні протуберанці, як на Сонці.

— Ви зіграли вже чимало ролей. Про які нові образи, ролі мрієте, чи є можливість реалізувати їх саме на рідній сцені?

— Ви маєте рацію, зіграв багато — понад 140 ролей. У театрі панує правило: ви не вибираєте роль. Ролі вибирають для вас режисери. Я щасливий, що мені довелося зіграти у всіх шекспірівських п’єсах, які ставились у театрі мого часу. Бо Шекспір — це вершина перевірки акторського обдарування. Голосу, темпераменту, сили, розуміння тощо. І це давало мені великий поштовх до самоутвердження в амплуа актора. Світова класика — важливий чинник розбудови власного творчого організму. Бо кожен драматург — це цілий світ. І коли ви пізнаєте Шекспіра, Мольєра чи, наприклад, комедіографа Фредро, то зрозумієте, що це — різні світи. І тому щоразу чекаю збагачень від різних світів. Якщо я у змозі щось зробити, то, повірте, буду тільки щасливий, коли режисери дають роботу, коли в новому сезоні граю частіше, ніж у попередніх.

— Деякі критики кажуть, що найкраще сузір’я львівських акторів, на жаль, залишилось у ХХ столітті. А хто сьогодні, на ваш погляд, визначає молоде акторське обличчя Львова? Чи готові молоді актори замінити корифеїв сцени минулого й позаминулого століть?

— Ніхто не знає, як би ці великі актори нині виглядали на сцені. Маю на увазі техніку акторської гри. Вона змінюється з часом. Манера існування на сцені, як і в кіно, змінюється.

Велике враження на мене справляють Олександр Гай, Інокентій Смоктуновський. Вони впливають на моє розуміння мистецтва, спосіб мислення, подачі думки, засоби розкриття образу. Я відчуваю їхню колосальну енергетику. Можливо, ці талановиті актори цілком могли б бути сучасними акторами.

Що ж до молоді, то не можу не відзначити Юрія Хвостенка, Андрія Сніцарчука, Альбіну Сотникову, Олександру Люту — це майбутнє театру імені Марії Заньковецької. Вони багатовимірні, неоднозначні. Це — як капітель. Не проста колона, є різьблення, є на що подивитися, по чому пробігтися зором, на чому зупинити погляд. З часом вони стануть знаними акторами театру.

— Вам часто доводиться перевтілюватися на сцені. Як це позначається на реальному житті?

— Це накладає відбиток на кожного актора, який працює в театрі. Вони постійно занурені в обдумування, проби. Очевидно, я, працюючи над якоюсь роллю, отримую імпульси підсвідомості. Головне — як потім усе це скинути, як повернутись у життя, стати самим собою.

Можна бути професором університету і не бути актором. Професор може не знати, а актор зобов’язаний знати, що думає Джульєтта, коли мовчки ходить по сцені. Світ мистецтва вирізняють спалахи осяяння, так само, як світ вченого, бо це — творчість. Недарма ж вчені уві сні роблять відкриття. Актори також постійно занурені у творчість. Вони в ній живуть і творять. Творчість — великий дар Господа людям.
Василь Худицький
ZN,UA від 26 лютого 2010 

2009-2018 ТЕАТР імені Марії Заньковецької
ЗАПРОШУЄМО ДО СПІВПРАЦІ!
Сайт створено в
REKLAMA.LVIV.UA