Адреса театру

79008, м. Львів, вул. Лесі Українки,1

Камерна сцена

м. Львів, пр. Свободи, 26

Телефони

+38 (032) 235-55-83  (каса)

+38 (032) 235-67-62  (адміністрація)

Невольник Фото з вистави - Невольник

Ярина – Н. Поліщук, Василь Коваль, старий запорожець – н.а. України Ф. Стригун, Степан – О. Норчук

Головна Новини Інтерв`ю «Вода життя» каламутна, – з прем’єри у театрі Заньковецької

«Вода життя» каламутна, – з прем’єри у театрі Заньковецької

11.06.2012

   У львівському театрі ім. М. Заньковецької знедавна йде нова вистава – «Вода життя», про цінність роду і його тривання. Кореспондентка IA ZIK та театрознавиця Вікторія Швидко відвідали прем’єру 20 травня і – на три тижні «випали в осад» 
  Справа в тому, що геть не знали, як до обговорення доступитися. Театр має статус національного, режисер – народний артист України Григорій Шумейко, драматург – Валерій Шевчук.  Зал аплодував стоячи, багато жінок плакали.
        Але перегляд ввігнав нас у стан повного нерозуміння.
    Переказати вам сюжет «Води життя»? Молодий музикант, який мучиться страхом зізнатися у коханні дівчині, приїжджає до родинного гнізда, де живуть його сім тіток (сестри з багатодітної сім’ї, загалом їх було восьмеро, але мама головного персонажа померла). У жодної з «жіночим щастям» не склалося, тому вони дуже сподіваються на племінника, щоб хоч він втілив у життя їхні мрії про одруження й дітей. Кожен персонаж типовий: молодий музикант (такий трагічний, іронічний, екзистенційно-кризовий з богемним шармом), близнючки (сваряться, що насправді не схожі), домогосподарка, солдафонка, репресована, романтична, іпохондричка.
     Доля у кожної з жінок «Води життя» – як долі багатьох українок. Вони наповнені трагізмом, буднями і безвихіддю. Одна закохується у покидьків. В іншої чоловіка забрали комуністи, вона почала за чоловіка дізнаватися – дітей віддали в інтернат, її закинули в концтабір. Ще одна від чоловіка відреклася через тих же комуністів, ще інша – залишилася старою дівою. Діти були у трьох тіток, двійко віддали в інтернат, як вже писалося, і слід їх згинув. Ще два хлопчики теж не вижили. Один підірвався на залишеному по війні снаряді, інший – стоячи в черзі, простудився і потім вмер від запалення легенів.
    Попри життєвість персонажів і їх доль, поводяться вони якось ірраціонально. Їм ніби 40-50 років, а спосіб життя ведуть як дрімучі пенсіонерки. Рід шалено нещасливий, дуже багато фатальностей траплялося, але, незважаючи на весь цей божевільний коктейль, переконують розпещеного увагою, нерішучого і нервового племінника таки одружитися і продовжити все це.
Український «Дім Бернарди Альби»
    – Коли ми переглядали п’єсу, ти в антракті зазначила, що сюжет дуже схожий на один з творів Лорки.
   – Так, «Дім Бернарда Альби». Там дуже подібна тема-ідея і трохи сюжет. Драматург Валерій Шевчук, як він розповідав у одному з інтерв’ю, позиціонує себе як модерніст. І дуже так якось негативно налаштований проти постмодернізму. Хоча метод, так би мовити, постмодернізму якраз ніби про його п’єсу. Митці-постмодерністи спеціально беруть вже відомі сюжети і або іронічно над ними кпинять, або їх доповнюють, або якось так різними шляхами і способами накладають на конкретну націю чи конкретний суспільний прошарок. У даному випадку з «Водою життя», мені здається, якось так і сталося. Не знаю, правда, свідомо чи підсвідомо.
    Взято світового рівня відомий сюжет, тут маю на увазі «Дім Бернарда Альби», про те, як вироджується нація. Тільки Лорка пише конкретно про Іспанію зі своїми сюжетними пристосуваннями, а Шевчук дещо модифікував і переніс це на ґрунт український. Це неможливо не помітити. Чи це погано, чи це добре? Не знаю. Якщо воно добре втілюється, якщо воно говорить про своє, то значить добре. Мені здається, що Шевчук все-таки говорить про своє, використовуючи цей прийом для демонстрації виродження нації, сам драматургічний прийом – постмодерний. Але режисер Шумейко це не зробив у такому масштабі, як от трагедія виродження. Принаймні, не відчувається акцент щодо вибору – аби не сталася біда, не зник український народ як такий. До того рівня напруги не дійшло.
   – Тепер про те, що режисер зміг зробити з матеріалом. Якось мені видалося, що кожен герой вистави був дуже плакатним. От просто «епічні персонажі» – є такий сталий вислів.
   – Ти дуже влучно помітила. Вони, справді, були такими однозначними і десь навіть плакатними. Конкретний типаж – це, очевидно, задум режисера. Актриси хороші. Професійно робили те, що від них вимагалось. Парадигму того, що має бути, задає реждисер, а вже втілення, пристосування – це лягає на плечі акторів. Тобто: «Ти маєш бути таким, а ти – таким. Працюємо».
 – Одна з сестер, Броня, солдафонка з комуністичними переконаннями (зіграла Галина Давидова), – ніби комічна роль. Але втілена не як ідейно переконана, а, фактично, як божевільна. І відчуття було якесь таке гнітюче, що над хворими гріх сміятись.
    – Мені здається, що тут трохи небезпечно говорити, тому що це був перший показ. А там є, як мінімум,два склади акторів. І не завжди перший показ і один і той же склад може донести те, що пропонує режисер. Але якщо відштовхуватись від побаченого тут і зараз, то бракувало, щоб ці жінки були все-таки жінками. Хай би навіть було так, що режисер вирішив зробити дуже різних, але конкретно типажних жінок. І одного-єдиного чоловіка, який може знайти підхід до кожної. Але вони не вели себе як жінки. Були такими собі напівбожевільними-напівдітьми.
    Якби була просто нотка жіночності, вона б багато чого пояснювала. Вони ж жінки! Пережили дуже багато. Дорослі жінки. По тексту так видавалося, що їм вже по 40-50 і більше – практично кожній. Але вони поводяться, як в класі діти, що діляться на групки, можуть нашіптувати одна на одну. Момент був у виставі, коли вони підслуховували одна за одною. Це якось доведено до такої дуже інфантильності. Здається, що природа власне жінки відкинута як така. І проявляється вона лише тоді, коли героїні стають до фотографії і за них розповідає історію вже цей їхній племінник Славко (зіграв Андрій Войтюк). От ніби в Лідії Остринської (у складі не вказується, але грала роль Марії 20 травня) воно є – драматичне начало. Це та сестра, що сиділа по таборах. А з інших персонажів... В актриси, яка грала цю солдафонку... Я навіть не знаю... 
  – Там узагалі дивно. Вона після смерті чоловіка-офіцера, щоб вернутись до сестер, мала б покаятися. Якщо приютили, бо боялися радянської влади, то вела б себе зверхньо, а не по-клоунськи. Якби була, дійсно, ідейно переконана, то доноси на сестер писала б куди треба, а не в шухляду. Якщо події розвертаються вже тоді, коли радянської влади нема і все таке бутафорне, бо часом затерлося, то чому племінник так щиро переконує її не відправляти доноси і таки лишити йому? Себто є радянська влада – вона на коні, нема – ці її папірці вже нічого не означають, і цей момент, коли вона від них відмовляється заради родини, узагалі втрачає сенс.
    – Але це вже йдеться не про режисера, йдеться про драматурга. Драматург вивів конкретні персонажі, тим самим створивши якусь таку конфліктну ситуацію. Схоже щось у Винниченка, правда більш гостро прописано. Це твір «Між двох сил», коли в одній сім’ї один з братів за одну партію, другий – за іншу, і вони в одну ніч стикаються у двобої і вбивають один одного. І це все відбувається на рівні ідейного переконання, тому що один брат не може повірити, що другий – правий. Бо знає, що правда на його боці. Це насправді дуже складне питання.
    Розумієш, про це все можна було б говорити, якби тут ми дивилися виставу від моменту, де вона ота солдафонка (Броня) одружується з цим чоловіком-офіцером і до того моменту, як її сестру саджають, і як усе решта відбувається. А коли це вже постфактум, воно відбулося, то її образ виникає не тому, щоби ти сказала – це жахливо, вона тут узагалі не має бути, треба було розстріляти її колись з кимось у якомусь році. А щоб додати ше одну іскру до отої нестерпності їх співіснування. Вони живуть в одному домі багато років, втративши чоловіків, втративши дітей. Та навіть себе втративши – після такого життя вони вже нічого на старість не мають, бо вони й не могли нічого здобути за той час. Це таке вмирання, процес вмирання. Єдине, що їх тримає – оці сварки постійні, оці каверзи одна одній.
    – Але, з іншого боку, вони ж усвідомлюють цінність одна для одної. Заради безпеки родини одна з сестер палить вірші свого чоловіка, інша зрікається його і все життя про сестер дбає як домогосподарка. Такий посил прослідковується, що політики та ідеології минаються, родина – вічне і жінка як берегиня домашнього вогнища має будь-що його зберегти.
    – Гм... Ну, це можливо. Я з тобою погоджуюся, що там могла бути така думка. Але не надто жирно її виділили. Хоча, може, вона і не мала бути? Стосовно сім’ї, родини, то так – вони розуміють її цінність, безперечно. Але цінність ця полягає в тому, щоб рід продовжувався. Вони не можуть зробити вже нічого для того. І тому єдиним таким перехідним пунктом «бути чи не бути» стає отой їхній племінник. Вони його всі, попри те, що гризуться між собою, шалено люблять. І до нього у всіх одне питання: коли він одружиться, коли в нього будуть діти.
Фатум і хаос
     – Ну хто каже – одружуватися, а хто – неодружуватися. Одна з близнючок, наприклад, коли розповідає, що спалила вірші свого чоловіка, якого забрали комуністи, каже, мовляв, спалила мистецтво, бо вона жінка, а жінка не розуміє цінності творчості, перевагу надасть безпеці і комфорту.
    – Попри те, існує ця когорта жінок, котрі все одно намагаються спровокувати, щоби все не завершилося тут. Що стільки трагічного сталося в їхній родині, то хай вже далі буде світле майбутнє. Це ніби одна лінія. Це навіть не конфлікт, а надзавдання, яке всі намагаються виконати. І десь поміж тим проскакує той головний герой, з якого все починається і яким все завершується. Він впродовж всієї вистави твердить, що я належу музиці, я – митець. Справді хоче, але не може навіть поговорити зі своєю симпатією по телефону, сказати, що я люблю тебе. Припустити собі, що він може належати не музиці, а якомусь такому доволі буденному життю.
   – Це виправдано. Судячи з досвіду тіток і його (в селі дівчину відбили, ображали і таке інше), світ музики складає достойну конкуренцію буденному життю.
    – Але, разом з тим, до кінця вистави він все-таки дзвонить. Виходить, що він стоїть перед вибором: віддатися мистецтву чи крутитись у буденному житті, як багато звичайних людей. І він вибирає оцей реальний побутовий світ з продоваженням роду й іншими атрибутами.
     – Абсурдно якось. Має сім прикладів, коли його тітки поклали все на вівтар сім’ї, а навзаєм отримали лише відчай та розруху, – і сам туди ж. І ці образи тіток, до речі, якісь такі фатальні... Жінка, виходить, має бути обов’язково нещаслива, якщо без сім’ї і без чоловіка? Дрібязкова, сварлива, гіперемоційна, психічно нестійка. І єдине її благородне призначення, що додає образу трагічності – це берегти оце домашнє вогнище у будь-який спосіб? Себто, в людини призначення у самопізнанні і в саморозвитку, а в жінки – ніяких амбіцій, одна репродуктивна функція і служіння продовженню роду?
    – Десь так… Вона має велику місію народити дітей. Навіть мало того, щоб народити. У даному випадку вони –народжували.
     – Тобто народити і виростити?
     - Хоча... Там і не від них залежало, народять вони, виростять. Фатуму багато. Але на них тут покладена ще така місія, коли вони мають переконати не свою дитину, що вона мусить продовжити їхній нещасливий рід. І для того викликаються мертві навіть – їх покійна сестра з чоловіком (батьки Славка) і бабця з дідусем. Я таки не побоюсь це зараз сказати – я не розумію.
     – Якщо всі такі нещасливі і все так приречено-фатально, навіщо цю муку продовжувати?
     – По-перше, для чого. По-друге, я знаю, що життя – це страждання, але це якось... Розумію, що режисер має конкретні громадянсько-політичні погляди, власні переконання, які він нітрохи не приховує у своїх виставах. Як приклад, у одній з попередніх його постановок, «Мина Мазайло», це теж демонструвалося. І тому мені дуже хочеться накладати це все на національну проблему чи що. Оцей такий трагізм вічний, чорну карму, коли ти страждаєш просто на всі заставки, але, тим не менше, любімося-кохаймося, бо будемо страждати далі, бо то є наша доля... Воно якось так апокаліптично...
    – І апокаліптичності додають пасторальні танці тіточок, що рухаються, як маріонетки на пальчиках якогось деміурга. І ще один момент такий дивний – чого привид батька в останньому епізоді вийшов з опудалом півня в руках? Типу, семеро жінок – це курник, чи що?
     – Мені здається, що в посмтмодернізмі десь воно так є, що зовсім різні речі можна поєднати разом і вони працюють. Тоді це колаж. Це постмодернізм. А коли вони просто притягнуті за вуха, то це вже еклектика: коли зі світу по нитці, а з тих ниток нічого не виходить. Так само і тут. Бо музичне та візуальне тло і сама драматична гра повинні співіснувати, грати, звучати разом. Але там були рафаелівсьекі мадонни і було «Зняття з хреста». А потім приїжджає головний герой і його зустрічають тітоньки під кабаретові пісеньки. А потім ще трохи авторських пісень – «Зніми, фотограф, нас» чи щось у такому роді. А поміж тим ще десь звучить Бетховен... Ну не працює воно. Якщо режисер може використати сучасну музику, а потім десь вклинити ірмоси, але воно в контексті вистави працює, то ти розумієш, чому саме тут одне, там – інше. Хоч воно все кардинально різне за своєю природою. А коли просто накопичення – воно збиває з пантелику. Спочатку дуже якась болюча річ зачіпається – з тим продовженням роду, з тими жінками, у яких такі от душевні страждання і долі збідовані. Потім кабаретові танці вони виконують. А далі навіщо там рафаелівські мадонни? Абсолютно не зрозуміло. Через те, що Богородиця – символ стражденної матері? Ну добре, але там є три картини, які розказують: «Мадонна. Народила, помер Син. Мадонна. Народила, помер Син. Мадонна...». О’кєй, я це зрозуміла буквально за півгодини вистави, коли почула вперше про те, що в тої чи іншої героїні був син і він помер.
     – Може, тому, що це Рафаель, а отже – високе мистецтво?
   – Добре, Рафаель. Але що Рафаель робить в історії українських жінок, які живуть в одному домі не то і радянські, не то в пострадянські часи? Якщо просто елемент побуту – він недоречний. Якщо символізм – він зайвий, тому що ілюстративний, бо героїні самі це неодноразово проговорюють. І з музикою те саме.
   – Якщо говорити про танці, то мені видалося, що ці вставки були закладені для того, щоб розважити публіку після напружених монологів-діалогів.
     – Навіщо давати розслабитися і розважати народ, коли ти хочеш говорити про біду? Якщо це Ромео і Джульєтта, то це не можуть бути персонажі, я не знаю, «Господині заїжджого двору», коли вони там будуть бавитися одне з одним. Тому що Ромео і Джульєтта глибоко переконані, що все у них раз і на все життя. Тому що є певні закони, з якими доходиться працювати. Вони неписані, ти може навіть сам собі їх маєш вигадати чи до них дійти на основі матеріалу, бо матеріал продиктує – спроможний він в таких координатах працювати чи ні. Якщо в тебе є якась ідея, то її треба провести з початку і до кінця, навіть якщо лише час від часу про неї десь нагадувати – але чітко, структурно. При чому, я навіть не знаю, в чому саме конкретна ідея цієї вистави. Тому що якось воно так дуже сконцентровано на тих жінках. Їм відведено дуже багато часу – більше, ніж на головного персонажа. Хоча саме головний персонаж мав це все провести. От він мав бути тим таким стержнем, довкола якого крутяться оті всі жінки.
      
      Страждання юного Вертера
    – Того, що він стоїть перед вибором між одруженням і музикою, я взагалі не побачила і кінець для мене був ве-е-еликою несподіванкою. Суди сама. Приїжджає він. Всі говорять про те, що от – щось не так. Він пішки прийшов, таксі не викликав і веде себе дивно. Йому щось мариться, ним кидає, в нього екзистенційна криза жорстка. Він говорить про богемну суєту, що його втомила. Говорить про музику. І ти чекаєш чогось глобального. Якогось різкого розвитку подій або пояснення, що могло його б так вибити з колії. А виявляється, що всього-на-всього йому лячно подзвонити дівчині. Узагалі якийсь мамин мазунчик, а не сформований чоловік, готовий до одруження.
     – Мені здається, що основна причина, що він отак інакше приїхав, ніж завжди, – це тому якраз, що він став перед вибором: віддатись коханню чи лишитися відданим музиці. От він просто нарешті став перед вибором конкретно, дуже конкретно – маючи конкретну особу і конкретне заннятя. На плечі актора, що грав оцю роль, покладалась би така місія, аби він відобразив, що насправді йдеться про нього, а не про тіток. Бо вони прожили. Вони самі неодноразово кажуть про те, що вони вже минуле. Натомість він – це «бути чи не бути». І «куди бути» також. Але замість цього ми маємо драму жінок. Так, це викликає співчуття, викликає жалість. Але йшлося ж не про це. Йшлося не про те, щоби ще раз показати, яка жінка нещасна. А йшлося про те, щоби зробити висновки, що трагедії бувають різні, бувають у всіх і йому теж прийдеться переживати трагедії. Але треба вибрати, де переживати ці трагедії: у сфері мистецтва чи в сфері такого буденного одруженого життя.
     – Якщо так, то він нічим не ризикує. Чого так нервувати? Він в одному з монологів чітко каже, що жінка митця має бути така, що б стала його тінню. Тітки тими тінями є, кажуть – обраницю тільки поклич. Кажуть, що вона готова і чекає. А вона таки чекає. Для чого стільки жахань і емоцій? Одружиться і займатиметься мистецтвом в тепличних умовах. Чи він переживає на рахунок того, щоб жінка не збунтувалась?
     – От в даній виставі я не знаю, що це є. Мені здається, що режисер це просто ігнорує. По тексту воно звучить, бо це сценарій. На рівні театральної правди – я не розумію, як воно пояснюється, як воно має виглядати тут і зараз в конкретному конфлікті. Це ж серйозний конфлікт насправді, реально. Це складно – зрозуміти в житті, що тобі важливіше і куди ти себе хочеш віддати.
Якщо в тебе є конкретні вимоги – жінка, яка стане тінню, і тут в тебе є купа тіток, які якраз і є твоїми тінями, і які все роблять для тебе, і цей один день чи два, що ти з ними, їм просто як манна небесна, і ти хочеш знайти таку ж подібну, але молоду, свою, і почати щось своє нове, то з цього можна було розкрутити дуже потужну драматичну виставу. Але воно йде якось між іншим. А нам ще раз показали про трагедію конкретно жінки: тої, іншої, третьої, сьомої.
   – Але люди плакали, аплодували стоячи, раділи весіллю як фінальному акорду. Чи може бути так, що це п’єса для певного покоління людей, які виросли в цих реаліях, і саме їм це потрібно? Що вони сприймають однозначно, як було подано в п’єсі, і роль та функцію жінки, і важливість сім’ї, і роду. Просто зараз це вже питання дискутивні. І хто його зна, добре це чи погано. Можливо, це є вистава...
     – На конкретний вік? Я не можу з цим сперечатись, тому що багато речей про це і говорять. Час, про який ідеться, – вочевидь, ми можемо про це знати хіба вже по розповідях і прочитаних книжках. Але ми не знаємо, як це було насправді. І ніколи нічого подібного, слава Богу, не бачили своїми очима. А для людей, що пережили, про все це просто згадай, просто озвуч це – і в них одразу перед очима найгірші картини з минулого.
     Але я теж готова розуміти. Я готова, щоб мені про це розказали. Воно не видається мені нудним чи нецікавим. Але хай мені це розкажуть так, щоб я пройнялася, а не поспекулюють на тему: «А знаєте, як це – втратити дитину? А знаєте, як це – зректися власного чоловіка? А знаєте, як це, коли чоловік у тюрмі, дітей забрали в сиротинець. А тебе – в табір. Знаєте?». Це спекуцляція. Тому що, де б це не було, в Аргентині чи в Америці, якій би ти це людині не сказав, вона би одразу стовідсотково задумалась: «Та це ж реально страшно!». Нам розказують цю історію через дуже болючі речі. А от коли тобі просто розказують історію, наративи, що були, тоді нема враження, що тобою маніпулюють і тобі щось нав’язують. Вже ти сам вирішуєш, що болюче, а що – ні. А тут тобі конкретно кажуть: це болюче і оце болюче, і це болюче, і це. Все болюче. І ти сидиш, плачеш, бо десь колись тобі твоя мама про так теж говорила. Мені здається, що тут дуже багато таких спекулятивних моментів. На них дуже сильно акцентується – що це було страшно насправді.
     Кажу, якби йшлося про головного персонажа і навколо нього з’являються ці жінки, їх ніколи ніхто не пропустив би повз очі, повз вуха і повз сереце. Тому що це неможливо.
Записала Василина Думан, 
 IA ZIK

2009-2018 ТЕАТР імені Марії Заньковецької
ЗАПРОШУЄМО ДО СПІВПРАЦІ!
Сайт створено в
REKLAMA.LVIV.UA