Головна Новини Інтерв`ю Нова Заньковецька Крики «Браво!» і сльози публіки викликали монороботи Олександри Лютої, вперше показані в Києві

Нова Заньковецька Крики «Браво!» і сльози публіки викликали монороботи Олександри Лютої, вперше показані в Києві

19.11.2010

    Минулого тижня вперше кияни побачили дві новинки репертуару Львівського театру ім. М.Заньковецької: моновистави «Божевільна» та «Актриса». Їх поставила за п’єсами сучасного письменника з Галичини Романа Горака відомий режисер Алла Бабенко, спеціально на молоду, але дуже самобутню актрису Олександру Люту (див. «День» №207). Публіка була у захваті від талановитої учениці Богдана Козака. Якщо в перший день міні-гастролей у залі Культурно-мистецького центру НаУКМА (актриса зіграла «Божевільну» про життя дружини Івана Франка Ольги Хоружинської) серед глядачів було чимало молоді та представників Львівського земляцтва, то в наступний вечір на виставу «Актриса» (про долю прими української сцени Марії Заньковецької) до Центру ім. Леся Курбаса прийшли вже переважно професіонали — київські колеги Олександри Лютої та театральні критики (і чути від них гарячі аплодисменти та вигуки «Браво!», погодьтесь, дуже цінно). Треба зазначити, що всі глядачі перебували під великим враженням від львівського майстер-класу. Одні відмічали, що відкрили для себе цікавого сучасного автора, інші ще раз переконалися, що Алла Григорівна Бабенко у прекрасній творчій формі — була і лишається тонким майстром режисури; другі вітали Богдана Миколайовича Козака з прекрасною ученицею і колегою (він признався, що коли дивився «Божевільну» — так захопився дійством, що забув про те, що на сцені грає його колишня учениця і був так зворушений, що навіть заплакав у фіналі...); інші глядачі зазначали, що Люта має фантастичну харизму і пророкували актрисі велике творче майбутнє, називаючи Олександру «новою Марією Заньковецькою».

   Моє особисте знайомство з пані Олександрою відбулося два роки тому на Міжнародному фестивалі «Театр. Чехов. Ялта», де Люта разом із заньковчанами Юрієм Чековим, Альбіною Сотниковою та Андрієм Сніцарчуком представили камерну виставу «Перечитуючи Чехова» — це інтерпретація оповідань «Іонич» і «Аріадна» у постановці Алли Бабенко, яку журі відзначило Гран-прі. У павутині почуттів і спогадів герої заплутались, а коли хочуть розірвати «клубок» долі, то невидимі нитки ще сильніше їх затягують. І нічого вже не повернути... До речі, після тріумфу львів’ян більше жодний колектив не отримав у Криму найвищу нагороду на цьому форумі! Тому, коли я дізналася, що Олександра Люта приїде у Київ і покаже свої монороботи, то відклала всі справи, обдзвонила друзів та знайомих, і ми пішли на побачення з великим мистецтвом. Після перегляду вистав ще кілька днів перебували під враженням — як Люта, не використовуючи грим, а лише силою свого таланту вміє так перевтілюватись, що її навіть пізнати важко? У «Божевільній» її героїня Ольга переживає лише один день — 28 травня 1916 року, коли вона дізнається, що помер її чоловік Іван Якович. У фіналі вистави вона співає свою улюблену арію Лауретти «O mio babbino caro» з опери «Джанні Скіккі» Пуччіні (одна з найвідоміших сопранових арій світової класики, а голос легендарної Марії Каллас стає лише фоном, — так проникливо виконує Люта, що у багатьох глядачів сльози з очей котяться)... А в «Актрисі», немов у калейдоскопі, проноситься все життя прими українського театру. Історія про кохання-біль Марії Заньковецької до Миколи Садовського стає лише приводом розказати, з яких мук народжуються ролі, як інтриги за лаштунками потім випліскуються на сцені. Це вистава-гімн всім жінкам-артисткам! Коли у кінці вистави Олександра накидає на голову білий шарф, сідає на стілець і підіймає обличчя, то на глядачів дивиться вже не молода, приваблива жінка, а бабця, у якої вже все позаду, а ще стає моторошно — бо це зовсім не Люта, а немов з портрету зійшла сама Марія Костянтинівна...

     Сьогодні у творчому активі Олександри Лютої біля тридцяти ролей, великих, середніх і маленьких, на рідній сцені — Львівського театру ім. М. Заньковецької, а також кілька нагород на престижних театральних форумах, зокрема у Меліхові та Москві (Росія). Після виступу в Києві ми з актрисою поспілкувалися.

— Майже всі дівчатка мріють стати актрисами, але з часом ці фантазії про сцену проходять. Ви не з акторської родини, допомагати «лупати театральну скелю» довелося самій... Розкажіть про заняття в «акторській школі» Богдана Козака?

— З дитинства я обожнювала співати, танцювати, читати вірші. Надумала поступати до Львівського державного музичного інституту ім. Лисенка до вокального відділення — вважаю, що мені дуже повезло, що потрапила до акторського відділу, який вів Богдан Миколайович. Він вибудував свою послідовність занять зі студентами. Спочатку ми готували етюди, а коли почав ставити інсценізації, то обрав твори Чехова як психологічну школу, потім ми грали Шекспіра (ярмарковий театр), згодом вчилися, як виступати у водевілях, а ще вміти поєднувати драму, спів, танець — і так крок за кроком відкривали для себе акторську науку. Я пам’ятаю, як Богдан Миколайович уперше прийшов на заняття і сказав: «Я вам не мати й не тато, а я ваш старший брат!». І Козак дійсно став для нас братом, старшим товаришем. А ще він казав: «Може, акторів із вас не зроблю, а хороших людей — обов’язково!». Він вчив не тільки акторській професії та техніці, а життю, не тільки словом, а й ділом допомагав у конкретній ситуації. І тому ми могли часто до нього зверталися з різних питань. Козак — високоерудована особистість, він може цитувати на пам’ять книжки з філософії, психології, класики (зарубіжної та української). На заняттях він вмів витягти зі студента все, що той вміє. Маєш голос — співай, пластичний — танцюй, знаєш англійську мову — використовуй. Я навіть вірші англійською писала на його заняттях. А ще вчив робити так звані «прокладки» між уривками, які ми йому показували. Богдан Миколайович вірив у нас. Він підкреслював: не вмієш — навчишся, і казав про п’ять «пальців» актора — вокал, інструмент, танець, сценмова й майстерність, які ми повинні освоїти й використовувати у виставах. А головний секрет Козака — грати так на сцені, щоб не актори обливалися слізьми, а глядачі в залі... Коли я стала грати в Театрі ім. М. Заньковецької, ми стали партнерами — і це теж майстер-клас, вже як колеги і партнера. Уперше це сталося в «Амадеї», яку поставив Вадим Сікорський (Козак —Сальєрі, я — Констанція, дружина Моцарта). Богдан Миколайович дуже цікаво працює на сцені. Він дуже рухливий, емоційний, дає імпульс партнеру, і для мене він лишається педагогом, завжди підкаже, підтримає... А моєю першою повноцінною акторською роботою стала роль Квятковської, а Козак грав роль Директора у виставі «Талан» за Старицьким, яку поставила Алла Григорівна Бабенко. Я її вважаю своєю театральною «хрещеною». Цей режисер вміє витягти з тебе те, що ти навіть і не думаєш, що зможеш зіграти, але вона завжди іде від актора, його потенціалу. А до трупи театру я потрапила випадково. Художній керівник Федір Миколайович Стригун бачив мої студентські роботи, а коли театр мав їхати на гастролі до Польщі та їм знадобилась актриса з вокальними даними, аби зіграти в музичній постановці «Гуцулка Ксеня», то згадав про мене. Так Його Величність Випадок подарував шанс потрапити до уславленого колективу, і тут я маю можливість працювати з різними режисерами: Сікорським, Бабенко, Стригуном...

— Як правило, постановки Алли Бабенко — це її інсценізації творів класиків і сучасників. Цікаво, як Роман Горак поставився до того, що п’єси «Божевільна» та «Актриса» режисер переробила на моно вистави? Чи був автор присутній на репетиціях?

— П’єси написані на двох акторів. У «Божевільній» це Ольга і лікар психлікарні, а в «Актрисі» — Марія і ще один персонаж (який грає ролі актора Садовського та письменника Чехова). Алла Григорівна повідомила драматурга, що переробила п’єсу на одну актрису, і він погодився, що від цього твір гірше не став. Бабенко не любить, щоб хтось сторонній був на репетиціях. Період народження вистави — чернетка, пошуки, робочі моменти, а коли вже актор і режисер знайшли «ключика», то тут автору навіть треба подивитись — щось може «підмалювати», підказати, бо він це вже бачить зі сторони свіжим оком.

— На цих міні-гастролях ви показали два образи жінок. Не просто жінок, а конкретних історичних особистостей: Ольгу, дружину генія (українського письменника, поета, вченого, публіциста, перекладача, громадського і політичного діяча І. Франко) — і геніальну актрису, корифея національного театру Заньковецьку. Як ви шукали барви так по-різному розказати про нещасливе кохання?

— Уся література побудована на темі «чоловік і жінка»: кохання, радість, зрада, розлука... Я не ставила перед собою завдання знайти портретні подібності до образів, які маю зіграти на сцені. Важливо було передати: чому кохання принесло кожній чимало дуже гірких хвилин життя. А ще не бути однаковою на сцені. В «Актрисі» героїня, немов гортає щоденник, переглядає фотографії: від першого виходу на сцену і до останнього. Я не граю Заньковецьку... Вона була неперевершеною! Критики того часу писали, що актриса відзначалась тонкою спостережливістю й надзвичайною творчою уявою. Вона вміла швидко й невимушено перевтілюватися на сцені та дотримувалась у грі почуття міри. Передусім це була глибоко психологічна, щирокої думки та непідробного таланту актриса. Наша вистава — уривки з життя Заньковецької та оповідь про неї, і лише у кількох моментах іде з’єднання персонажа та актриси...

Роман Горак — не тільки письменник і драматург, а ще видатний франкознавець, директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Якщо про Заньковецьку глядачі все ж знають (хтось більше, а хтось менше), хоча драматург знайшов чимало цікавих і невідомих фактів із біографії легендарної актриси, — то про героїню «Божевільної» Ольгу Хоружинську знають мало... Жити з генієм важко, але вона була вірною дружиною Каменяра. Смерть сина сильно підкосила Ольгу. Вона лікувалася в божевільні... пережила на багато років свого чоловіка. У виставі моя героїня з гіркотою казала, що знає: не вона була Музою Каменяра...

Хоружинська закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, мала диплом учителя, володіла французькою, німецькою та англійською мовами, чудово грала на фортепіано. Ця освічена жінка була вірною дружиною Франкові. Вона народила трьох синів і дочку, писала статті, видавала журнал «Життя і слово», багато допомагала чоловікові в написанні та виданні творів, переживала з ним радість і горе. Саме вона спонукала Івана Яковича записатися до Чернівецького університету, аби здобув вищу освіту. Відомий факт, що за кошти дружини Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію, отримав диплом доктора філософії. Про їхній шлюб говорили, що це сокровенна мрія українського народу, розділеного кордоном, про возз’єднання Заходу і Сходу України. Але Іван Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою... Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш»... Письменник одружився з Ольгою Хоружинською у травні 1886 р. Та спокійне подружнє життя тривало недовго. У його житті з’являлися нові жінки: Ольга Рошкевич (перша наречена), Юзефа Дзвонковська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Ольга Білецька, Целіна Журовська. Сам Іван Якович визнавав: «Значний вплив на моє життя, а, значить, також на літературу мали зносини мої з жіноцтвом...»

Усе-таки Франко був геній, а з геніальними людьми зжитися не так просто... На Личаківському кладовищі, недалеко від кам’яної скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає могилу Ольги Хоружинської (вони назавжди лежать на цвинтарі поруч)...

— Які ролі вам цікавіше грати?

— Коли є матеріал, який більш мені зрозумілий. Можу процитувати слова свого педагога: «Читаючи матеріал перший раз — запам’ятовуйте свої враження, бо це є найправдивіше і правильне відчуття твору, його героїв. А потім ці емоції ви зможете використати в роботі». Коли я читаю тексти, то відчуваю — лягла чи не лягла п’єса на душу, чи перегукується щось у серці. Якщо це є, то можна працювати над матеріалом, вибудовуючи роль. Роман Горак написав не одну книжку, і коли я читала п’єсу «Божевільна», листи, — то переді мною постала жінка, яка весь час переживає за чоловіка, діти хворіють, постійно родині не вистачає грошей, але вона тягне свого сімейного воза. Ольга і як секретар була Франкові. А як страждала, що тодішнє галицьке товариство її не сприймало, вважаючи чужою...

— Коли Хоружинська приїхала на Галичину, вона не дуже добре знала українську мову, і це теж заважало їй «влитися» у франківське середовище. Ви теж у свідомому віці вивчили українську мову...

— Я закінчила російську школу у Івано-Франківську. Наша сім’я змішана — українсько-російська. Коли прийшла Незалежність і екзамени треба було здавати українською, то я (російськомовна школярка) трохи запанікувала: що ж робити? Поступила вчитися у Львів, і Козак нам, першокурсникам, каже: «Якщо ви обрали український навчальний заклад і плануєте працювати в українському театрі, то повинні опанувати мову». І ми з колежанкою, а нині ще й кумою Ірмою Вітовською (актриса київського Молодого театру) почали себе ламати й говорити виключно українською, бо розуміли, що ми повинні так опанувати мову, що навіть думати на ній, а не перекладати. Коли на cході або у Криму кажуть, що не знають, а тому і не говорять українською мовою, то можу заперечити: головне — захотіти, і опанувати мову можна у будь-якому віці! Треба усвідомити, де ти живеш, і якщо ти живеш в Україні, то вивчи її мову. Я себе не силувала, а просто зрозуміла, що мова — це мій інструмент, і я українка. І дуже скоро, навіть у побуті, почала спілкуватися українською. Дуже полюбила автентичні пісні...

— Олександро, ви прекрасно співаєте, розучували арію Лауретти з музичним педагогом?

— Коли вчилася на актрису в ЛДМІ (вокальне відділення), то заняття проходили при консерваторії. Нас чотири роки вчили музиці й вокалу викладачі консерваторії. Я завдячую Тамарі Дідик (вона була 30 років солісткою Львівської Опери). Прослухала й відразу сказала, що є природні задатки і зможу співати не народні та естрадні пісні, романси, а й арії. Спасибі режисеру Аллі Бабенко, яка майже в кожній своїй постановці дає мені можливість співати. Арію Лауретти з опери «Джанні Скіккі» Пуччіні, яка спочатку звучить у запису видатної оперної співачки Марії Даллас, я вчила, слухаючи її божественний спів, а потім вже і сама заспівала. Алла Григорівна вирішила, що саме так треба поставити крапку у виставі «Божевільна».

— Велике враження на глядачів справив останній момент в «Актрисі», коли ви на очах публіки перевтілюєтесь у літню жінку... Це такий сильний емоційний момент... Ви навіть стали схожою на Заньковецьку. Потрясаюче!

— Я багато читала про Марію Костянтинівну. Це глядач може сказати, що вдалося... У нас в театрі висить велика фотографія Заньковецької, де вона знята у білій шалі, і тому ми використали цю деталь у моновиставі...

— Не всі глядачі до перегляду вистави знали, що «Чайку» Чехов присвятив Заньковецькій (хоча вона ніколи не грала цю п’єсу). У вашому репертуарі є кілька чеховських творів («Дядя Ваня, «Перечитуючи Чехова» («Іонич»), «Розповідь незнайомого», «Моє життя»). Не кожна актриса мала нагоду грати в садибі класика. І не всім вдається на сцені передати колорит іронічно-драматичних творів письменника. Чим вас приваблює Чехов?

— Завдяки режисеру А.Г.Бабенко колектив нашого театру вже впродовж більше десяти років запрошують на міжнародний фестиваль «Меліховська весна». Щорічно вона ставить нові вистави по чеховським творам. Цього року Посольство РФ в Україні фінансово допомогло — і останню роботу Бабенко «Моє життя» було показано не лише у Меліхові, а й у Москві на фестивалі «Золотий витязь». Мене Чехов приваблює своїми акварельними фарбами, «полутонами» підсвідомості. Він так тонко виписує деталі. Наприклад, між персонажами йде розмова, і раптом щось вибухає просто тому, що муха пролетіла поруч, і цей «подразник» стає детонатором, як остання крапля, яка виплескується — у цьому сила і привабливість психологічного театру. Грати на сцені й виступати в колишньому маєтку класика (нині Музей-заповідник А.П. Чехова у Меліхові) — зовсім різні враження, емоції. Я на «Меліховській весні» була кілька років тому. Ми з колегою Юрієм Чековим показували «Іонича» і «Розповідь незнайомого». Вистави демонструються біля садиби на вулиці, а декораціями слугує меліховський ландшафт. Там інший момент входження у сцену (без куліс), десь далеко по тропках ходять люди, у них своє життя, а тут звучить чеховський текст... треба точно розрахувати, коли увійти у свою репліку, коли за декорації ти не сховаєшся. Знаєте, це дуже цікавий фестиваль. Запам’яталася сцена з «Чайки» — монолог Заречної. Цю п’єсу, яку Чехов написав у Меліхові, щорічно показують, але в різних варіаціях і різними театрами — біля озера будується сцена і грається вистава. Дивне місце... коли ти знаєш, що з вікна Антон Павлович вудив рибу... Це як життя по колу... А заради обговорення побачених вистав критиками і чеховознавцями туди варто їздити. Цікаво було чути, як обговорювали не тільки наші роботи, а ті вистави, які ми дивилися як глядачі...

— Нині у Києві театральний бум, а як сьогодні львів’яни ходять на вистави?

— У нас є своя публіка, які не пропускає новинки. Інтерес до театру великий, бачимо великі черги біля кас — і це спонукає працювати і працювати.

P.S. У грудні заньковчани збираються приїхати на гастролі до столиці. Вони будуть виступати на сцені Київської оперети. За попередньою домовленістю, покажуть дві вистави: «Сватання на Гончарівці» і «Даму з камеліями» — репертуар великої сцени. А чи продемонструють свої камерні постановки — це питання поки лишається відкритим (дуже хотілось би, щоб і «перлини» малого формату побачила наша публіка).

Тетяна Поліщук
Газета "День" від 19 листопада 2010

фото Руслан Канюка