Адреса театру

79008, м. Львів, вул. Лесі Українки,1

Камерна сцена

м. Львів, пр. Свободи, 26

Телефони

+38 (032) 235-55-83  (каса)

+38 (032) 235-67-62  (адміністрація)

Сільва Фото з вистави - Сільва

Едвін - О.Огордник, Сільва - В.Мацялко,

Головна Новини Інтерв`ю Мирон КИПРІЯН: «Не можу собі дозволити витрачати час на якісь бздури»

Мирон КИПРІЯН: «Не можу собі дозволити витрачати час на якісь бздури»

23.07.2010

    Його родина мала великі статки та баронський титул, а згодом і графський. Та, як каже сам Мирон Кипріян, це все справа давно минулих літ. І треба жити не минулою величчю, а створювати теперішню. Він – народний художник України, лауреат численних премій, зокрема і Національної премії ім. Т. Шевченка.

     Сценічне обличчя Національного театру ім. М. Заньковецької – його рук справа. Як-не-як, тут він почав працювати ще у 1957 р. художником-постановником, а з 1963 р. і дотепер обіймає посаду головного художника театру. Мирон Кипріян створив понад 350 сценографій – усіх не згадати, тим більше не перелічити. А ще він малює, пише автобіографічні книжки і вірші.

    27 липня Мирон Кипріян святкуватиме своє 80-річчя. Та, попри визначний ювілей, для нього це – ще один звичний день, а ніяк не рубіж. Бо любить він не свята, а робочі будні. І у свої роки, як це і було все життя, робота в театрі для нього - основна пристрасть і життєва муза.

- У вас неймовірний родовід. Графи, барони, знать, родинні маєтки – звичне оточення для вас з дитинства. Що для вас означає бути аристократом за походженням?

- Зараз це все для мене на десятому плані. Все у минулому. Ми втратили ті величезні маєтки, залишились тільки фотографії і малюнки. Зараз живуть залишки старої аристократії. Але ми вже давно тим не хвалимося, не згадуємо, титулів не вживаємо. Це все прогресивні люди, дуже інтелігентні, порядні, фанатики ідеї «все для людей». Мій батько був філантропом, близьким приятелем Коновальця. А аристократія – це, перш за все, виховання з покоління в покоління. Шевченко ніколи не став би Шевченком, якби не потрапив до Енгельгардта, бо той мав прекрасну освіту і вчив своїх дітей, а Шевченко слухав ті самі лекції, тільки безкоштовно. Розум, геніальність плюс виховання. І коли він потрапив у Петербург, то поведінкою, ментальністю, манерами, які засвоїв, відповідав оточенню. У нашій родині було багато талановитих композиторів, співаків, художників. Мої предки мали гроші і виховували та навчали нас з народження. Мій брат Богдан написав книжку, маючи 12 років. Я у сім років малював краще за вчительку. Хотів чи не хотів, а мусив грати на фортепіано, співати, займатися хореографією, малювати... Незважаючи на страшні умови воєнних часів, у неопалюваних кімнатах з повибиваними вікнами мене примушувала «тарабанити» гами на фортепіано моя перша вчителька музики і співу Леся Парахоняк, солістка Варшавської опери. Таке було традиційне виховання тих часів. Оце і є аристократія.
     Хто мав достаток, той не заздрить і не “заноситься”. Кидається на все, що бачить, той, хто ніколи нічого не мав. Тепер усі все хапають, розірвали б Україну на шматки, брешуть, вигадують. А все тому, що ніколи нічого не мали, а тепер мають можливість це здобути. Інтелігенти поступилися місцем фінансистам. Тоді заможні люди думали про ідею, розвиток. Це був цілком інший світ. Усі митці того часу трималися купи, стара інтелігенція підтримувала між собою контакти. Порядні з порядними, розумні з розумними. А злодії зі злодіями, от тільки ми з ними нічого спільного не мали. Всі крутилися і спілкувалися разом: Кульчицькі, Крушельницькі, Потоцькі, Скарбеки, ми… Гузара я якось вдарив по одному місцю, коли йому було чотири роки, а мені сім. Тепер він наш патріарх, а тоді ми бавилися разом.

- Інтелігенція на початку війни масово виїжджала за кордон. Чому ви залишилися?

- Не виїхали з України на початку війни цілком випадково, тільки тому, що моя бабця була при смерті. А після війни... Навіщо? Мені досі часто пропонують. Друзі злостяться, чому не переїжджаю у Лондон, Париж. Відповідаю: мені це просто не потрібно.

- Ви малювали, танцювали, співали... Чому ж обрали саме театр?

- Наша родина була пов’язана з усіма театральними діячами у передвоєнний час. Рубчаками, Стадниками, Парахоняками… Це були наші близькі приятелі. У наших маєтках вони грали вистави… Під час війни у нас зберігалися театральні костюми. У перервах між військовими діями ставили вистави. Вже тоді малював декорації, допомагав режисерові. Мене цікавили зустрічі з театральними діячами. У 1948-му вступив в Академію мистецтв, а вже через рік влаштувався в Оперний театр на ніч малювати декорації. З того часу і до сьогодні працюю тільки в театрах. Без жодного дня перерви. Понад 60 років. Колись мав прекрасний голос. Дружина Святослава Ріхтера змусила мене здати вступні іспити в Московську консерваторію. Вступив. Але не переїхав туди, бо мені вирізали мигдалини, і я втратив голос. А театр мене не відпускає. Сценографія - найскладніший жанр в образотворчому мистецтві, бо вона вимагає поєднання і архітектурних, і живописних, і режисерських, і музичних понять. Це цілісність.

- Понад 60 років у театрі. Як за ці роки змінилося його обличчя?

- Ніщо не стоїть на місці, все розвивається по спіралі вгору. Так само людство, ментальність, відносини, мистецтво, а значить, і театр. Він завжди шукає нових виразів, форми, оригінального неповторного вирішення, поступу. Кожен вік вимагає чогось нового, залежно від власного естетичного бачення. Ці вимоги, які можна назвати модою, – показник інтелектуального розвитку суспільства. Зараз модний кітч, і всі на нього ведуться. Нахляпали, нахляпали і думають – геніально. Пікассо створив свою «Герніку» не тому, що був психічно хворим. Це не було випадкове рішення: кожна пляма, риска – продумані, вони - результат величезної школи, культури людини і її професіоналізму. Потрібно мати знання, перетасовуючи які вишукувати щось нове. 60-70-і роки – це був золотий вік розвитку сценографії у широкому розумінні. У кожній сценографії була закладена думка, ідея, не було нічого випадкового.

- З чого ви починали і до чого прийшли?

- Важко поділити себе на певні етапи. Рухаюсь по спіралі вгору. Те, що робив у перших виставах, було новим словом у мистецтві. Вже одна з перших моїх вистав, «Кадри» Микитенка – це була бомба в театрі. А коли Москва побачила «Фауст і смерть», у неї щелепа відпала. Моцарт залишається Моцартом, що б він не зробив. Навіть якщо захоче - у нього погано не вийде. Може бути більш чи менш цікаво, але почерк залишиться його. Бо він – відображення внутрішнього стану творця. Це ознака вродженого таланту. Так і в мене.

- А в чому особливість вашого почерку?

- Сценографія – це пошук ідеї твору, закладеної драматургом, і перенесення її у візуальну форму. Роблю це настільки, наскільки мій інтелект мені дозволяє. У сценографії виявляється грамотність людини, розуміння того, що вона робить і для чого. Керуюся тим, що підказує мені внутрішній голос. Людина, яка має професійну базу, може собі дозволити рух вперед, постійно творити щось нове. Мистецтво не повинно стояти на одному місці, бо буде нудно. У виставах головне - ідея, і її треба реалізувати засобами театру, а не клубу. Вистава – це стилізація, а не оформлення вітрини. Театр сьогодні вимагає умовності, але вона так само має бути логічною. Сценографія важлива, бо це візуальна частина, яка діє протягом усієї вистави. Вона має викликати певні асоціації. Це не ілюстрація тексту драматурга, це візуальне втілення ідеї, символ. А ідеї приходять часом наче з повітря, зі спогадів, від випадкового звуку, предмета… Була така вистава «Хелемські мудреці». Ще у дитинстві, коли наша родина рятувала євреїв (а ми це робили, як і Шептицькі), довідався значення їхньої зірки. Це символ родини – два трикутники. Один – жінка, інший – чоловік, докупи – пара. В оформленні «... мудреців» давав ці трикутники, що розходяться, а у фіналі з’єднуються в одне ціле.

- Вам важливо, щоб подобався твір, на який робите сценографію?

- Обов’язково. Хоча не завжди так щастить. Деякий матеріал критикую, але і там шукаю щось своє. Знаючи, що мушу робити виставу, шукаю спільну думку з автором, з’ясовую, що він хотів сказати, – може, перевершу його своїм поняттям у візуальній формі. Творю своє, але мушу бути з ним у контакті, так само, як і з режисером. Коли маю режисера-однодумця, і ми працюємо в одному напрямі, тоді виходить цікава вистава. Бо сценографія – це та ж режисура, але в пластиці на сцені. Хоча, звісно, режисер домінує, бо має справу ще й з живими людьми – акторами, кожен з яких індивідуальність. Так що першим іде він, потім сценограф, тоді виконавці. Спільну мову з режисером шукаємо у процесі дискусії, розмови. Можемо доходити і до конфліктних моментів, але чия сторона цікавіша – той і бере гору. Якщо хтось розвиває, удосконалює мою думку, то чому маю її відкидати?

- Театр – дім. Що ще є у вашому житті?

- Об’їздив цілий світ, бо мені було цікаво пізнати життя різних людей, різні режими. Вперше виїхав за кордон ще у 1956 р. у Західну Німеччину. Пройшли через залізну завісу, бо елегантно виглядали, знали мови, ніхто не міг навіть подумати, що це можуть бути люди зі східної зони. А зараз малюю, пишу, бо мушу записати, що знаю. Проживши стільки років, зробивши понад триста вистав, хочу передати своє вміння, позицію, ставлення до певних речей, щоб дати можливість іншим стати на ноги і більш об’єктивно і професійно дивитися на свою справу.

- У вас немає родини у традиційному сенсі цього слова...

- Давно розлучений… Зараз для мене родина – ті люди, з якими спілкуюся з професійної цікавості. Контактую з тими, хто пов’язаний безпосередньо з мистецтвом. Всі інші – мимо. Хіба що вони ну вже дуже цікаві. А найбільшим моїм коханням була Ніна Шевченко, знаменита солістка Львівської опери. Це було багато років тому. Який я був закоханий... Вона так само... Вона старша була за мене і така тактовна... Не закохуюся і не контактую з людьми лише зовнішньої краси - мене цікавить внутрішня наповненість, щоб людина відповідала мені своїм духом, інтелектуально, своїм вихованням, манерами...

- Чому ж у вас не склалося особисте життя, стосунки?

- Вони мені не потрібні. Що, маю бігати за кимось чи за мною хтось? Мене це дратує. Не маю часу на усілякі любовні сцени. У мене маса справ, роботи. Нема можливості і часу. Не ходжу на жодні празники, свята, візити, іменини, уродини. Маю забагато різних професійних вимог до себе, які займають час. І не можу собі дозволити витрачати його на якісь бздури.

- Не почуваєтесь самотнім?

- Абсолютно ні. Маю трьох котиків, які не хочуть нічого їсти, і лікар їх пильнує, щоб вони були у повному порядку. Усі вони приблуди, прийшли мені під двері, то вже мусив їх прийняти. Песиків маю безпритульних – двічі на день виношу їм їсти. Мені цього досить.

Оксана  Зьобро
"Високий Замок" 23.07.2010

Довідка «ВЗ»

  Мирон Кипріян – головний художник Національного театру ім. М.   Заньковецької, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, лауреат Премії ім. В. Клеха (США). Народився у Львові
    27 липня 1930 року у родині Володимира Кипріяна та Іоанни Вінярської. Його предки приїхали в Україну з Італії понад три століття тому. Родина Кипріянів мала великі статки та баронський титул, а згодом отримала графський. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1954 р.), вчився у В. Манастирського. Від 1957 р. - художник-постановник театру ім. М. Заньковецької, а з 1963-го і до сьогодні обіймає посаду головного художника театру. На його рахунку сценографія до понад 350 вистав, зокрема «Ісус, син Бога живого», «Шаріка», «Гуцулка Ксеня», «Коханий нелюб», «Політ над гніздом зозулі», «Амадей», «Замшевий піджак», «Історія коня», «Криза», «Троє товаришів», «Сватання на Гончарівці». Автор книжки «Все в минулому». Пише нову книжку спогадів.

2009-2018 ТЕАТР імені Марії Заньковецької
ЗАПРОШУЄМО ДО СПІВПРАЦІ!
Сайт створено в
REKLAMA.LVIV.UA