Головна Новини Інтерв`ю Богдан КОЗАК: «Найважче бути пророком вдома!»

Богдан КОЗАК: «Найважче бути пророком вдома!»

27.02.2010

     Готуючись до інтерв’ю з Богданом Миколайовичем, я знайшла на форумі Театру ім. М. Заньковецької такий запис: «Це неймовірний актор. Будь-яка роль йому під силу. Він настільки органічний і різноплановий... Складається враження, що він як бездонний колодязь, який завжди б’є водою і ніколи не пересохне». До численних титулів актора, а ще – режисера, педагога і театрознавця, академіка Національної академії мистецтв, професора Львівського національного університету ім. І.Франка додався, напевно, найважливіший – Богдан Козак став лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка. Про прем’єру у Київській філармонії моновистави «Посланіє», любов народного артиста до акторського фаху і рідного театру, секрети прекрасної фізичної форми, магічний код Львова та… закон неприв’язаності – в інтерв’ю «Високому Замку».

    - Начебто все відбулося з художнього боку нормально, – розповідав про виступ із Шевченковим «Посланієм» у столичній філармонії Богдан Козак. – Але поїздка не відбулася б, якби не ректор Банківського університету Тамара Смовженко. Саме її навчальний заклад профінансував цю зустріч зі мною у Києві – як актором, -людиною і виконавцем творів Шевченка. Прийшли на моновиставу мої друзі – Лариса Кадирова, Михайло Косів, диригент Національного оперного театру Іван Гамкало, Мирослав Скорик, Богдан Ступка... Також - дружина екс-президента Катерина Ющенко. Ніколи, де б не виступав, – чи на рідній заньківчанській сцені, чи десь на гастролях, не отримував таких овацій стоячи і стільки квітів. Був зворушений. Одразу після концерту був змушений їхати до Львова – готуємо на 27-28 лютого прем’єру «Він прийшов» англійця Джона Бойнтона Прістлі, яку ставить Григорій Шумейко.

     – Ніколи не шкодували, що присвятили себе акторству?

     – Навчаючись у школі, думав про вступ до духовної семінарії. Згодом хотів бути журналістом. А закінчив технічне училище. Потім – філологічний факультет Львівського університету. І театральну студію. І ніколи не шкодував, що обрав саме цей фах.

– Свою першу роботу на сцені пам’ятаєте?

– На закінчення першого року в студії, 1962 року, я вийшов на сцену у ролі Дон Хуана у виставі іспанського драматурга Кальдерона «З коханням не жартуйте». Ставив її Сергій Сміян, а партнерами моїми були народний артист Доміан Козачковський, заслужені артистки Любов Каганова та Катерина Хом’як, Олександр Гринько, Богдан Кох, Юрій Яременко, Таїсія Перепеліцина. Це були найкращі акторські сили, і грав я у чергу з Богданом Ступкою.

     – Чим сильні заньківчани?

     – Ансамблевістю і національною налаштованістю: завжди говорити народу правду, берегти класику, мову, одночасно пізнаючи світову культуру. Інших доріг для театру такого масштабу, як наш, не існує.

     – Не нотували, у скількох виставах брали участь?

     – Перші п’ятнадцять років я не вважав за необхідне це робити… Загалом я зіграв понад сто сорок ролей – великих і малих.

     – Улюблена є?

     – Ні. Бо кожна нова роль, з початку і до виходу на сцену, – як народження дитини. І питання, швидше, в тому, що тобі ця роль може розкрити, дати…

     – У вас не виникало відчуття, що з роками справ все додається і додається?..

     – Суть у тому, що ми самі обираємо ці справи. Я завжди додатково займався тим, що збагачувало мене в професії, – або керував аматорським колективом, або вчив сценічної мови, або готував концертну програму, або паралельно міг зробити спільний міжтеатральний проект з Олегом Стефановим, актором театру ім. Леся Курбаса – виставу «Загадкові варіації» французького драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта і грати її на камерній сцені. Так, це важко, бо це робиться після основної роботи. І доводиться жертвувати увагою сім’ї. Але дружина Марта змогла зрозуміти необхідність мого розвитку.

     – Як вам вдається зберігати чудову фізичну форму?

     – Це професійне ставлення до себе. Актор має бути відповідно налаштований, щоб виконати завдання, покладені на нього режисером. Щоденно займаюся вправами з йоги. Відвідую басейн. Не відмовляюся, наприклад, від гри у настільний теніс. Колись професійно займався легкою атлетикою – стрибками у висоту, мав високий розряд. І навіть відстоював честь «Трудових резервів» молодіжного Львова на Всесоюзних змаганнях у Ленінграді. Ще замолоду мав добре закладену фізичну кондицію, яку постійно культивував. Крім того, у театрі була традиція: на гастролях щоранку всі актори бігали, робили зарядку. Ми навіть влаштовували змагання – наприклад, грали у футбол з іншими колективами, які приїжджали на гастролі в те саме місто, що й ми. Актор зобов’язаний дбати про своє тіло, голос, бути зарядженим… У нас за кулісами є жердина, на якій молоді актори підтягуються – і роблять це навіть у часі вистави. Дивлюсь на них із заздрістю, бо вже не можу цього зробити.

     – Якщо маєте вільну хвилину, напевно, любите перейтися містом. Чи є улюблені місця?

     – Звичайно! Я люблю Львів, я тут народився. Мені наша древня архітектура промовляє те, що Львів бачив. А бачив він багато. І не зникає нічого. Як каже Рильський, «І в ефірі живе кожен звук, через тисячу літ хтось піймає білий стиск твоїх трепетних рук». Ми й через століття ловимо певну енергетику, яка є закодованою у Львові. Мій маршрут Львовом пролягає з Чернігівської по Пекарській, повз Галицький ринок, через центр – іноді через площу Ринок - і до театру. Або до університету. Центр міста є для мене найдорожчим, хоч я народився на вулиці Богдана Хмельницького, під Замком.

     – Яку пору року найбільше любите?

     – Зима не вельми мені до вподоби, хоча я по-філософськи ставлюся до змін пір року. Літо зі своєю спекою іноді теж не вельми приємне. А весна, коли все цвіте, коли відроджується земля, і осінь, коли збирають врожай, – найулюбленіші.

     – Чого найбільше хочете?

     – Навіть не знаю, що відповісти. Бо дотримуюсь закону неприв’язаності. Не хочу навіть мати улюблені речі. І того ж вчу студентів. Професія актора – постійна неприв’язаність. Ви мусите легко відвикнути від ролі, яка вам подобається, в якій вам добре і комфортно, але яка з невідомих вам причин опиняється не в репертуарі. І потім отримуєте нову роль, яка вам дає більше мук і праці. З часом і ця роль відходить… І тому ця філософія творчості накладає відбиток на мене. Піддаюся змінам, готовий сприймати їх, жити відповідно до них.

     – Чи можете сказати, що маєте кумирів-акторів?

     – Ми всі люди. І всі різні. Не можу зробити того, що інший актор. Навіть за фізичними даними. То чого про це мріяти? Але, безперечно, я відзначаю талановиту обдаровану роботу – незалежно від того, де вона зроблена. Якщо, наприклад, Богдан Ступка зараз є одним із тих акторів, які на горизонті після Миколайчука можуть бути визнані Європою, то як я цього можу не визнати? Він у своїх ролях енергетичний, динамічний, цілеспрямований, парадоксально мислячий несподіваними пристосуваннями розкриття характеру, інтелектом… І такий він і в театрі, і на екрані! Тішуся, що цей актор зі Львова поїхав до Києва. І він ніколи не забуває школи Театру ім. М. Заньковецької, де вчився в того ж педагога, що й я. Такі люди є зразком для молоді. Багато добрих слів можу сказати про нашого режисера Аллу Бабенко, якій завдячую великою кількістю своїх прекрасних робіт. І по Шевченковому «Посланію» також. Ціную й потужну, монументальну роботу Федора Стригуна – і по репертуару театру, і по масштабних виставах. Саме Стригунові завдячую, що у спектаклях, які він ставив, я заграв Пилата, Возного, Петра Першого. Гарні слова хочу сказати про Вадима Сікорського – з ним приємно працювати. Вдячний нашим режисерам за те, що вони беруть мене в роботу. Це означає, що я відповідаю потребам їхнього естетичного розуміння життя і що вони знають: віддам усі сили у працю над виставою. Оце найкраще для мене визнання. Бо де найважче бути пророком? Вдома! А коли тебе визнають, дають працювати – значить, у тебе все йде добре.

    Довідка «ВЗ»

     Богдан Козак народився 27 листопада 1940 р. у Львові. 1963-го закінчив драматичну студію при Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької. Відтоді працює у цьому театрі. Близько 150 ролей у його доробку засвідчують широкий діапазон творчих спроможностей у виставах як національної, так і перекладної світової драматургії. Серед зіграного – Брянський («Прапороносці» О. Гончара), Моцарт («Моцарт і Сальєрі» О. Пушкіна), Тартюф («Тартюф» Ж. Б. Мольєра), Микола («Украдене щастя» І. Франка), Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Яго, Макбет, Полоній «Отелло», «Макбет», «Гамлет» В. Шекспіра), Пилат («Ісус, Син Бога живого» В. Босовича). Плідна педагогічна діяльність Богдана Козака стала особливо помітною, коли за його участі 1999 року відкрили кафедру театрознавства та акторської майстерності при філологічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка. Випускники Козака успішно працюють у театрах Львова, Києва, Івано-Франківська, Дрогобича.

Тетяна  Козирєва
"Високий замок"
від 27.02.2010 № 39(4171)