Таїсія ЛИТВИНЕНКО: «Не підпускаю до себе близько жодної жінки»

    Таїсія Литвиненко, акторка Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької, “грає” у житті чимало зіркових ролей - актриси, режисера, педагога, матері, дружини Федора Стригуна, художнього керівника Театру ім. М. Заньковецької...    
     Та головне вміння Таїсії Йосипівни – бути жінкою: від голови до п’ят. Рубіж у 75 років, який вона щойно перетнула, для неї як для актриси, режисера, жінки – ніщо. У ній вирує бажання діяти, творити, грати, фліртувати, причаровувати, випробовувати свій шарм та вчити “жіночих” премудростей своїх учениць... Про справжніх жінок і чоловіків, ревнощі та вміння не показувати їх, про конкуренцію та табу у театрі з Таїсією Литвиненко розмовляла кореспондент “ВЗ”.

«Я заводила мужчин нараз»

- До свого ювілею готуєте собі подарунок – постановку “Венери у хутрі” Захер-Мазоха. У контексті галицького консерватизму і цнотливості сприйняття це доволі сміливий крок...

- У кожного з нас є потаємні почуття, про що і говорить Мазох: фантазії, які не збулися, мрії... Кожен мріє бути Кимось... Та важливо не зламатися, коли усвідомлюєш, що щось таки може не збутися... Герой “Венери у хутрі” зіпсутий у дитинстві. Його муки і страждання переросли у фізичне задоволення. І він нафантазував, витворив ідеал жінки, яка розумніша, сильніша, вродливіша, ніж він. Він - наковальня, а вона - молот. Він хоче, щоб його колотили, хоче страждати... А галичани нехай не прикидаються. Коли приїжджає Віктюк і показує свої опуси, вони одягають вишиванки і йдуть на них дивитися. Хоча тут спрацьовує – “це ж наш приїхав”. Та до Віктюка йдуть саме за тим одним, про що всі мовчать, але всі думають...

- Поставити “Венеру у хутрі” ви вирішили, бо колись мріяли зіграти Венеру?

- Якщо подивитися на мій творчий шлях, то усі мої ролі – надзвичайно жіночні. Але є у моїй творчості прогалина. Ролі, які я не зіграла, хоча хотіла б. От якби років так ген-ген-ген тому був режисер, який хотів їх ставити, я б зіграла Венеру. Тому що жодна з моїх учениць немає тих якостей, які мала і маю я.

- Яких?

- Сексуальності, сексапільності... Це те, чого не виховаєш. Це вроджене: або маєш, або - ні. Щось таке є у Альбіні Сотниковій. А я заводила мужчин нараз. Могла йти від театру до готелю - і вийти заміж, могла познайомитися з будь-яким мужчиною. Колись одна журналістка сказала: “Таїсіє Йосипівно, от Федір Миколайович такий красень, а ви...”. Я їй відповіла: “Ви - жінка. А якби на вашому місці сидів мужчина, він би такого не сказав, бо знав би, хто я. Відчував би”.

- Ви викладаєте, і зазвичай ваші фаворитки – дівчата. Їх ви навчаєте не лише акторської, а й жіночої майстерності...

- Якби ж вони слухали... Найперше, що їм кажу: “Дівчатка, не спішіть одружуватися. Зрозумійте, заміжжя – це ще не все. Та й подумайте, що за тим словом стоїть. Чи є у чоловіка хата, чи є у нього гроші вас забезпечувати і утримувати?”. Це ж тільки перші три дні думаєте лише про те, щоб бути з ним разом. А на четвертий день – що? Хати нема, грошей нема, а ти уже вагітна... Перші почуття – це дитячі бажання, фантазії, але не ґрунт під ногами. А актриса – така професія, що завжди потрібно думати: а що ж далі? Якщо ти зіграла одну хорошу роль, другу... У тебе повірив режисер, художній керівник... А ти взяла і завагітніла, і пішла у декрет на три роки, на шість... А що ти з себе представлятимеш після цих шести років? Була молода актриса, а стала... За цей час у театр прийдуть нові актриси, які будуть у тому віці, що треба. А ти вже мене підвела... Бо я ж просила - не народжуй... Театр – це боротьба. На кожному місці вже хтось сидить, все зайнято. І треба втиснутися, сісти між нами, а когось і посунути. Багато чому вчу своїх дівчат. Говорю їм про їхніх хлопців. Чи вони мені подобаються, чи ні. І часто маю рацію. Я бачу, чи буде толк з того мужчини, з яким вона ходить, чи ні.

- А як розпізнаєте у чоловікові чоловіка?

- Страшенно не люблю мужчин, які сюсюкаються, які весь час розказують, як вони люблять. Це - не мужчини. Вони не люблять, а показують, що люблять. Говорити прилюдно про любов – те саме, що на людях займатися сексом. Можна сказати: “Я тебе люблю”. Але це код, який нівелюється, якщо його повторювати щомиті. Та й що це за чоловік, який прийде з дівчиною на забаву, сяде з нею в куточок, затисне її і не дозволить їй ні з ким ні потанцювати, ні глянути на когось, ні вина випити. Й все одно, коли прийде додому, буде ревнувати, бо вона раз за вечір підняла очі...

- А вас Федір Миколайович ревнує?

- Він ревнує, але ніколи цього не показує. Може через якісь півроку сказати: “А ти от там... глянула...”. І - все.

- Любили давати підстави для ревнощів?

- Любила. Заводити мужчин любила. Це у мене від мами. Закохати у себе, відчути, що він вже твій, – і піти. Повести його за собою за ґудзик, а потім раптово відпустити. Моя бабка Вірка мені казала: “Ти, як ота голубка. Голуб біля неї крутиться, “вур-вур-вур”, а вона вже й присіла, та тільки він приготувався, а вона раз – і полетіла... І він стоїть й не знає, що робити”. Бо після такого навіть у голуба думки не про те, куди та голубка летить, а про те, що він робити з нею збирався...

- А ви Федора Миколайовича ревнуєте?

- Аякже. Бувало, що й показувала йому це. Але я тільки гляну - і все. Він вже біля мене.

«Не хочу грати ролі, пов’язані
з моїм віком...»

- Кажуть, що у сім’ї чоловік має бути головою, а жінка – шиєю. Для вашої сім’ї це правило спрацьовує?

- Ми чергуємося. Вдома – я голова, а у театрі – він. Можу тільки обговорити якісь його рішення у театрі, але не маю права сказати йому: “Роби так чи отак”. Я – актриса, він – керівник. І я повинна це поважати. Але ми зі Стригуном завжди розмовляємо, читаємо твори, обговорюємо їх. Десь згоджуємося, десь ні. Але завжди приходимо до спільного знаменника. От якби я була головою у театрі, то грала б набагато частіше. А так - у мене нема достатньо ролей. Навіть до мого ювілею нема нової ролі. Бо я її не хотіла... Не хочу грати ролі, пов’язані з моїм віком. У п’єсах, написаних для мого віку, героїня вмирає або хворіє. А я не хочу накликати біду. У акторів є повір’я, що є п’єси і ролі, яких краще не грати. Коли ми грали виставу «Дім, де розбиваються серця» Ібсена, у задіяних акторів постійно відбувалися якісь нещастя. Захворів Іван Бернацький, ввели замість нього Богдана Козака – захворів і він. Вводимо Стригуна – його розбиває ревматизм... Виставу “Макбет” не хочуть грати актори... Так боялася своєї ролі у виставі «Візит літньої пані»... Мені кажуть: «Тасю, як ти можеш сидіти і дивитися, коли «вбивають» Стригуна?». Але цю роль я зіграла до своєї хвороби. Зараз на неї не погодилася б.

«Подруга підбивала клинці до мого мужа»

- Чоловіки вас любили і люблять, а жінки? Як з ними знаходите спільну мову?

- А я з ними і не дружу. Не підпускаю до себе близько. Жодної. З жінок за все своє життя ні з ким не дружила. Після того, як побачила, як моя найліпша подруга підбиває клинці під мого мужа. Вона почала носити ті самі кульчики, як я, зробила зачіску, таку саму, як я, одягнулася, як я... У 1960-70-ті роки я одягалася як Жаклін Кеннеді: така ж шапочка, таке ж пальто, такі ж ніжки, каблучища... А та «женщина» перебрала все моє. Я й сказала: «Стоп. Дружбі кінець». Бо зоровий ряд важливий. Якщо мені подобається якийсь чоловічий типаж, то я на таких мужчин і дивлюся. Чоловіки так само...

- Що найголовніше у стосунках між чоловіком і жінкою?

- Між чоловіком і жінкою повинна бути сексуальність, яка зв’язує. Омар Хаям казав: “Щоб зрадити мужчину, достатньо подумати про це”. У Біблії написано: “Не бажай жони чужої, і мужа чужого не бажай”. Побажала, захотіла? То будь з ним. Думки, бажання часом важливіші і приємніші за дії. Інколи більше сексуальне задоволення приносить погляд, потиск руки чи танець з мужчиною... Відчуваєш це – і все, ти віддалася йому...

Я сама прожила багато речей та багато помилок зробила і як актриса, і як жінка, щоб прийти до того, що маю. Жінка має такого мужа, якого сама собі створила. Не треба тягнути лямку, коли вийшла заміж і бачиш, що нічого з того не виходить, не треба мучити і обдурювати одне одного і дітей. Мій принцип – нікого не дурити, тому що природа накаже. Не можна дурити любов, бо вона помститься. Якщо когось полюбили, треба цю любов берегти, бо вона матеріальна. Кажуть, мужчини люблять через шлунок. Це якийсь побутовий момент, мені не подобається цей вислів. Чоловіки теж люблять слухати, як їм говорять гарні слова, а ми часто соромимося цього...


Довідка «ВЗ»

       Таїсія Литвиненко – актриса Львівського національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької. Народна артистка України. Народилася 10 лютого 1935 р. у селі Погреби Броварського району Київської області. Закінчила акторський факультет КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого. Ще студенткою знялася у фільмах «Назар Стодоля», «Штепсель женить Тарапуньку», «Максим Перепелиця»...

      Два роки працювала в Київському театрі ім. І. Франка і шість сезонів – у Запорізькому театрі. Із 1965 року – провідна актриса Театру ім. М. Заньковецької. Доцент факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка. Успішно працює як режисер.

     Понад 45 років Таїсія Литвиненко - дружина Федора Стригуна, народного артиста України, художнього керівника Театру ім. М. Заньковецької. Матір двох дорослих синів – Юрія і Назара.