Головна Новини Інтерв`ю Богдан КОЗАК: «Менi болить — тому читаю вірші...»

Богдан КОЗАК: «Менi болить — тому читаю вірші...»

01.02.2010

Чи говорить про щось загальна здатність розуміти, а відтак і читати поезію? Чи характеризує це суспільство загалом? Можливо, для когось це питання саме по собі і видасться смішним — дай, Боже, зиму перезимувати, з комунальними платежами розібратися, протягнути від зарплати до зарплати. Тут вже не до поезії.

     Однак, якщо поезія є розлитою в суспільстві, як кисень в повітрі, і ти вже її не відчуваєш (бо хіба відділяєш кисень в повітрі?), — то стан того суспільства набуває як сон іншого значення.

     Чи зустрічали ви колись правдивого вболівальника поетичного слова, який би нехтував високими поняттями і був здатний до кроків низьких? Навряд чи. Тому то я й питаю — чи багато людей у нашій багатостраждальній Україні читає поезію? Мізерно мало. Більше того, і акторів, які б читали її зі сцени, з екрану телевізора, обмаль. Виявляється, що це складне заняття, бо вимагає особливої роботи душі. І що не маловажно, на цьому не заробиш. Це ж вам не серіал і не «халтурка» на корпоративній вечірці. На це йдуть сьогодні мало не з жертовністю лише «останні романтики». І те, що народний артист України, актор театру ім. Марії Заньковецької Богдан Козак записав цикл компакт-дисків, на яких звучить краща українська поезія, варте уваги суспільства і серйозних роздумів: наскільки важливою сьогодні є ця діяльність — долучати пересічну людину до «живопису, що можна почути», до «мови богів», що здатна творити з людиною дива, головне з яких — робити її кращою. І те, що ця діяльність Богдана Козака і групи його однодумців — композитора Олександра Козаренка, Заслуженої капели України «Трембіта» під орудою Миколи Кулика (а ідейним покровителем і організатором проекту є Михайло Перун, голова фундації «Андрей») висунута на здобуття Національної премії ім. Т.Шевченка, у мене особисто викликає надії.

     Невже щось змінюється, невже ми повертаємось обличчям до усього того, без чого не може бути гідного пошанування самого себе, — як народу в цілому так і його культури?

— Ви дуже зайнята людина: провідний актор Театру ім. М. Заньковецької, декан факультету культури і мистецтв Львівського національного університету, здається, давно вже могли б відмовитися від свого захоплення читати вірші, бо на цьому сьогодні не заробиш…

— Ще молодим актором я читав невелику композицію до 110-ї річниці Івана Франка і став дипломантом конкурсу, який проходив у Львові. З того часу періодично я читав вірші на концертах. Можу сказати, що для кожного актора поезія є одним із чинників, що шліфує його талант і розуміння глибини літератури. Поезія мусить бути в творчості актора — так говорили мені мої наставники, так, зокрема, вчила і Софія Федорцева, видатна артистка, яка блискуче читала поезію. Саме вона прищепила цю любов до читання богатьом акторам. Тому немає нічого дивного, що і зараз я продовжую читати, а через 40 років це реалізувалося в значно більшу композицію на компакт-диску, який був присвячений ювілею Івана Яковича Франка. Цей запис звучав по радіо, тому що записали диск і відіслали його за кордон. Люди слухають, пишуть листи, дякують, що вони мають змогу це чути високу поезію.

Наприклад, компакт-диск «Царський в'язень» —це три величезних вірші, присвяченi Андрію Шептицькому. Звучить поезія Богдана Лепкого про арешт митрополита у Львові в 1914 році царськими військами. Потім митрополит перебував у Суздальській тюрмі і про цей період пише Василь Щурат, а третім іде вірш поета Бачовського, — коли Шептицький повертається із заслання. З приводу цього диску теж можу сказати, що люди пишуть на студії, просять повторити. Ця робота тримає мене в формі, і я щасливий, що це знаходить відгук у серцях слухачів.

Знаєте, що записано на компакт-дисках, вже зафіксовано, так би мовити, на віки. Бо можна читати на концертах, але це — мить. Публіка поаплодувала та й забула. А запис можна послухати, потім оцінити належним чином… Наприклад, я читаю твори Шевченка так, як їх розумію. Тарас Григорович писав кров'ю свого серця. Читати його індиферентно або сухо для мене неможливо. Коли мені важко, щось у суспільстві болить, то це можна сказати через поезію Кобзаря.

— Богдане Миколаєвичу, що саме вам болить?

— Менi болить це наше «чухраїнство», недотримання слова, наша ненаполегливість у досягненні поставленої мети, наша постійна незручність перед кимось і перед чимось. Ви подивіться, росіяни не соромляться говорити відверто, що думають. Ні французи, ні американці, ні поляки… Я вважаю, що відверто треба говорити про двомовність. Я, наприклад, не сприймаю наші двомовні канали. Не може цього бути в нормальній державі. Я за те, щоб був один канал якийсь або навіть п'ять російськомовних чи татаромовних, чи єврейськомовних. Але мені не потрібно двомовності на державному каналі. Я нічого не маю проти свободи слова. Але у якій країні, навіть візьміть ту ж Росію, був би канал, на якому звучали б мова українська та російська? Та в житті цього не було! В російському парламенті ніхто не виступає татарською, представник жодного іншого народу, який населяє Росію, не виступив би в Думі своєю мовою. Чому ці люди не можуть зрозуміти: якщо є держава, то мусять бути атрибути держави. Чому я можу знати російську і польську, та вважаю своєю мовою українську? Не хочу нікого принижувати, однак мені це болить. І це боліло Шевченку... Менi болить ситуація нерозуміння обов'язку — праці на свою державу, незалежно від того, якою мовою ви говорите. Я не хочу, щоб мене вважали люди, що керують державою, працюють в різних опозиційних та не опозиційних партіях, ідіотом. Не треба словоблудити!

Люди мають освіту, їздять за кордон і бачать, що діється в світі. Це просто велика недооцінка наших людей. Я розумію, що їхні капітали, їхні інтереси для них є важливіші, ніж долі людей, причому будь-яких національностей. За гроші вони продадуть і рідну матір, як казав Шевченко. Оце найстрашніше! Але ж вони не знають одного великого закону або забули про нього: є вища справедливість, і вона відіб'ється на їхніх дітях. Знаєте, як в Біблії сказано? До сьомого покоління! Вони не знають цього великого закону? То нехай подумають про своїх дітей та онуків. Щоб не питати потім, чого ж у мене в сім'ї одні нещастя? Тому я вважаю, що Т. Г. Шевченко зараз як ніхто актуальний. Прикро, але я вам скажу, з одної сторони біль Шевченка знову генерує біль. Відбувається певна реінкарнація цього болю, ця енергія летить; можливо, щось потрібно таке, щоб вже так не боліло, але на превеликий жаль, життя складається так, що весь час цей біль існує.

— Розкажіть про ваші записи поезії Івана Франка.

— Колись готуючись до вистави «Украдене щастя», я шукав «зерно» ролі Миколи Задорожного. Випадково в журналі знайшов виступ Фолкнера, коли йому вручали Нобелівську премію. Він сказав слова, співзвучні із моїм розумінням про любов людини до людини, щастя, віри, радості, правди, достоїнства, які ніколи не щезнуть, допоки існуватиме людина. Тема любові не зникне ніколи, а тим більше тема кохання. Любити можна предмети, оточення, світ, а кохати можна тільки жінку. І тема кохання не зникне, доки існуватимуть на землі люди різної статі.

— Чи чує слова кохання сьогоднішня молодь? Інколи здається, що закохані надто примітивно висловлюються…

— Ми ж не чуємо, як вони говорять, коли залишаються вдвох. Франко висловлювався так, як то було в його епоху, він зробив революцію в українській поезії, тому що почав говорити про кохання так, як говорили до Давидових поезій, в Біблії. Так як говорив, приміром, Верлен чи хтось інший у великій французькій поезії. Знайшов відповідні прості слова, водночас пов'язані із народною поезією і глибокою традицією європейської літератури. Це був вибух. Так, як Франко, ніхто не говорив. І до речі, мова у нього загальноукраїнська, цікава, ритмічна. Я вважаю, що франківська поезія є вершиною української ліричної думки. Іван Якович теж, як і Кобзар, писав кров'ю серця. Він багато пережив і кохав пристрасно не один раз, і це все перепліталося у його творах. Можливо, сьогодні молоді поети будуть висловлювати своє відчуття кохання на інший лад. Франко знайшов свої слова і став генієм української літератури. Він створив поезію, якою захоплюємось, а композитори різних часів писали музику на його слова і далі будуть писати твори, на які надихнуло франківське слово. В основі компакт-диску звучить мелодія, написана львівським композитором Кос-Анатольським «Ой, ти дівчино, з горіха зерня…» на слова Франка, її блискуче виконувала Марія Тарасівна Крушельницька. Я використав цю мелодію в її фортепіанному виконанні як парафраз через увесь компакт-диск, завершивши виконанням оркестру, — поет знаходить сили в горнилі своєї душі переплавити, перетворити своє почуття у творчість. Вуста коханої, її усмішку, її очі… Як і Шекспір, який писав: «Ти житимеш, поки звучатиме моя поезія», Франко говорить: «Ти житимеш у моїй поезії».

Я щасливий, що Михайло Перун, голова фундації «Андрей», запропонував мені участь у цьому проекті, — я залишив своє розуміння Франка, свою інтонацію в цьому читанні. Геніальний твір не є однозначним, він завжди має мільйон варіантів, як казав Курбас, — це живий організм. І кожен геніальний твір на нас впливає. Ми думаємо, що це ми так виявляємо себе...

Невдовзі буде концерт, в якому вся група, що працювала над створенням компакт-дисків, візьме участь: композитор Козаченко, хорова капела «Трембіта» і Михайло Перун. І кожен має себе гідно представить. Композицію ми назвали «Євангеліє від Тараса», знову вертаючись до того, що Шевченко є тим цивільним Євангелієм, до якого звертається наш народ. Це знакова постать, без якої ми не можемо себе навіть ідентифікувати в світі. Починатися композиція буде рядками «Блаженний муж на лукаву раду не ходить»... Це Давидові псалми у переслові Шевченка. Це є і моє життєве кредо — «і не стане на путь злого, і з лютим не сяде». Великі і християнські і людські засади.

— Тому ви і не в політиці…

— Я не в політиці. Я в Україні і для України. Як мої батьки, так я вчу своїх дітей та студентів. Розумію, міняється влада, політичні вектори, а для мене вектор один — це мій народ, моя акторська професія. Свою громадянську позицію я виражаю через свій репертуар: у театрі та у виконанні поезії. Читаючи вірші, можу бути відвертим і чесним. Я став використовувати комп'ютерну техніку, яку вважаю своєрідною звуковою книжкою, що дає спілкуватися через Інтернет. Це нова форма, що допомагає людям з вадами очей або прикутим до ліжка, і просто тим, які прагнуть спілкуватися з поезією наодинці.

— Зараз у нас небагатий вибір компакт-дисків, виданих українською мовою...

— Так, але зараз у Києві розгортається великий проект, в якому задіяна режисер Ніна Миронівна Новоселицька. Завдяки спонсорам планується зробити серію світової та української класики. На українському радіо продовж багатьох років записувалися кращі зразки поезії та прози, інсценізації творів, які читали блискучі актори різних часів. Все це зараз зберігається в архіві. А нова серія будується на тому, що усі записи переводяться на компакт-диски. Це велика і дуже потрібна робота. Ініціатором є Михайло Перун. Без нього не було б цього проекту і компакт-диску.

— Можливо, для того, щоб українці слухали кращі музичні та літературні зразки, потрібна підтримка держави?

— Знаєте, зараз є стільки заможних та ініціативних людей, що на це сьогодні не варто відволікати спеціальні кошти держави. Наприклад, Іван Вакарчук — державна людина, він очолює Національний львівський університет, знаходить можливість підтримувати різні проекти, зокрема, такi як «Думи» чи «Зів'яле листя» та інші. Записи можуть робити освітні та приватні структури, що відчувають суспільний запит, кон'юнктуру ринку. Щоправда, тут нам ще бракує добрих менеджерів від культури, які б знали, як організувати, як замовити кращим акторам та музикантам, і знали, як і кому продати. Наприклад, у мене зберігається величезний доробок, записаний на Львівському телебаченні. Вочевидь, багато з того могло б бути записаним на компакт-диски. Думаю, що державні мистецькі установи могли б робити свій продукт, переносити його на нові інформаційні носії, такі як компакт-диски чи відеокасети, і продавати їх. Театр міг би продавати цілі спектаклі. Вважаю, потрібно надати право університетам також продавати свій продукт самим. А не тільки самому ж користуватися чи обмінюватися бібліотечними фондами. Ось тут — поле для роздумів, для діяльності наших депутатів та чиновників. Якщо вони, звичайно, хочуть, щоб український народ був освіченим, духовно багатим і реалізовував себе у подальшій творчості.