Василь Коржук: «Не можна плутати себе зі своїми персонажами...»

Актор Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької Василь Коржук (на фото) найбільше цінує у людях щирість.

А своїм талантом завдячує батькам і тій місцевості, у якій народився і виріс, – мальовничому містечкові Верховина у Карпатах, неподалік румунського кордону.

«Мої гори, мої ліси, чисте повітря, мальовнича природа, моє дитинство – це найкращі спогади, - каже Василь. – Найкращі роки мого життя – це дитинство у горах. Дуже люблю свою Верховину. Ніколи не міг уявити, що житиму в іншому місті...».

Найновіша робота Коржука – роль пришелепкуватого Стецька у виставі “Сватання на Гончарівці”. Про роботу над цією роллю, про життєві і творчі уподобання актор розповів кореспонденту “Леополіса”.

- Ти дуже переконливий у ролі Стецька. Як тобі працювалося над цією роллю?

- Легко. Ми з Федором Миколайовичем Стригуном відразу вирішили, що Стецько – не дурний, а нормальний хлопець, який живе у своєму світі. Його світ - добрий, Стецько не розуміє, що таке зло. Це світла і щира людина. Мені здається, саме цього бракує усім людям, які одягають на себе усілякі маски. Люди уже заплуталися і самі не знають, які насправді. Стецькові легко спілкуватися з людьми – він такий, який є.

- Цікаві роздуми актора про маски. Є актори, які й у житті грають, не розрізняючи, де сцена, а де реальність... Наскільки ти є собою у повсякденному житті, не на сцені?

- Треба уміти розділити сцену і життя. Коли ловиш себе на тому, що у житті починаєш грати роль, треба зупинятися і скидати цей образ. Не можна плутати себе зі своїми персонажами. Найважливіше творити добро і вірити у те, що ти робиш, ніколи не чинити зла, любити людей. Напевно, таким чином людина стає сама собою. Інколи тебе “заносить”, особливо, коли знайомишся з новими людьми і намагаєшся здаватися кращим, ніж насправді. Є багато “заготовок” всередині, як поводитися з новими знайомими. Хочеш видатися добрим, сором’язливим, можна це зіграти. Іноді ловлю себе на тому, що саме так і чиню.

- Коли ти збагнув, що хочеш бути актором?

- Я народився у Верховині, а там немає театру. У дитсадочку, в школі брав активну участь у художній самодіяльності. Перша вчителька прищепила нам любов до пісень, танців. Вчителька української мови і літератури Ольга Орестівна робила відкриті уроки і мені давала вчити найдовші вірші. Коли у Верховині, на моїй вулиці, знімали фільм “Кам’яна душа”, у нас на квартирі жили актори, які розповіли мені про театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Через рік я поступив на курс до покійного нині Бориса Петровича Ставицького.

Після закінчення інституту влаштуватися в театр у Києві було складно. Мене запросили до Львівського ТЮГу, пообіцявши, що служитиму у театрі ПрикВО, як у армії. Проте з армією не склалося – у Київському військкоматі згоріли мої документи, я так і не служив. У ТЮЗі відпрацював півтора роки, потім Федір Стригун запросив мене до Театру ім. М. Заньковецької.

- Ти часто граєш у виставах для дітей – Микиту Кожум’яку, Івасика-Телесика. Допомагає досвід спілкування з публікою у ТЮЗі?

- Діти – глядач, якого не можна купити чи задобрити. Йому або цікаво, або нецікаво. Якщо дитині нецікаво, вона буде шарудіти папірчиками, вертітися... Дитина не може сидіти й дивитися те, що їй нецікаво. Так само, як мій персонаж Стецько – у нього немає прихованих мотивів. Брехню і фальш на сцені діти відчувають інтуїтивно. В ТЮЗі я отримав досвід спілкування з дітьми, там зіграв багато ролей – переважно принців, хоча були й такі ролі, як Соняшник у казці “Чипполіно”. Коли діти тобі вірять, вони так за тебе переживають, так переймаються тим, що відбувається на сцені!..

- У акторів, як правило, є ролі улюблені і менш улюблені. Яку роль граєш із задоволенням, а на яку тобі треба налаштовуватися?

- Єдина роль, де не надто комфортно почуваюся, де не “вистрелив” уповні, це роль графа у виставі “Хитра вдовичка”. Можливо, тому, що це була моя перша робота із режисером Аллою Бабенко. Вона цікава людина, але, напевно, я не до кінця її розумію. Ще грав у її виставі “Валентин і Валентина”. Люблю роль Боні у “Сільві”. Актор повинен любити свої ролі. Образи актор творить протягом усього життя.

- Були у тебе ролі таких собі мачо – скажімо, Анатоль в однойменній виставі. Наскільки тобі близький образ Анатоля, який міняє коханок як рукавички?

- Усе залежить від періоду. Були періоди “Гуляй, вітре!”, а було й по-іншому. Якщо у мене є жінка, і я її кохаю, не можу їй зрадити. Але, коли немає кохання, є якісь інші почуття - звичайні людські (чи тваринні) інстинкти, тоді не замислюєшся над тим, що відбувається, а просто живеш, “кайфуєш”. Колись жінкам це подобалося... Але тепер я одружений і більше не гуляю.

- І як тобі “роль” одруженого чоловіка?

- Думав, що буде гірше. Жінку треба сильно любити, тільки тоді може бути щастя. Якщо не дбати про жінку, а просто її собі “завести”, то це велика трагедія – для жінки перш за все.

- Чи є для тебе якісь табу в житті?

- Не люблю брехні – потаємної й навмисної. Не люблю інтриги, обмовки, коли люди задля своєї вигоди пліткують, оббріхують інших. Не розумію, як можна ззаду, зі спини, вдарити людину. Коли людина бреше, бреше перш за все сама собі. Якщо колись вчиниш несправедливо, зробиш якусь підлість, це ніколи не піде на щастя, рано чи пізно усе до тебе повернеться. Не нині, так пізніше, не до тебе, так до твоїх близьких. Тому хочу побажати усім молитися Богу і не чинити нікому зла.


З досьє «Леополіса»

Василь Коржук – актор Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької, у якому працює з 2002 року. Народився у селищі міського типу Веховина Івано-Франківської області у 1978 році. У 1996-2000 рр. навчався у Київському інституті театру і кіно ім. І. Карпенка-Карого. З 2000 до 2002 року – актор Першого українського театру для дітей та юнацтва. У Театрі ім. М. Заньковецької зіграв близько двадцяти ролей, серед яких – Анатоль, Микита Кожум’яка й Івасик-Телесик в одноіменних виставах, Юрко в “Гуцулці Ксені”, Лікар у “Замшевому піджаку”, Боні у “Сільві”, Тоні у виставі “Два дні, дві ночі”, Стецько у “Сватанні на Гончарівці”...

Людмила ПУЛЯЄВА
Газета "Високий замок"
від 14.01.2010