н. а. України Олександр Гринько... Ми не забудемо...

    Сьогодні Заньківчани віддали шану та схилили голови перед н. а. України Олександром Гриньком. З життя пішов не тільки чудовий артист, але й неймовірна людина, люблячий сім'янин та вірний друг. Пропоную зазирнути за завісу і пригадати життєвий шлях цього непересічного чоловіка.  

                                                                         «Білі ночі, чорні дні»  
(на основі автобіографічної повісті колишнього в’язня комі-ГУЛАГу О.Б.Гринька «Білі ночі, чорні дні».)       
      «Там, де зливаються на Крем’янеччині річки Горинь і Жирак, саме поміж ними, на пагорбі, що видніється здалеку, причепурилося моє рідне село Грибова… У Грибовй пройшло моє дитинство. У Грибовій, в отчій хаті, я пережив те, що переживає кожна дитина, відкриваючи для себе світ».      
      У далекому 1919р. на світ з’явилося немовля, хлопчик, який з цікавістю розглядав довкола себе невідомих, але таких близьких людей. Він ще не знав, що його чекає, не мав уявлення, як складеться його життя і якими шляхами поведе доля. Сашко з Грибової, який любив купатися у водах Горині, «гасати цілими днями по садах, городах», за декілька років буде вкинутий у океан з людських тіл та бігатиме від етапу до етапу, відбуваючи покарання за неіснуючий злочин.       
      Олександр Боніфатієвич Гринько – народний артист України, усе своє творче життя пропрацював у НАУД театрі ім. М.Заньковецької. Олександр Гринько № Р-317 – звинувачений за статтями 58, п.10, ч.1 і 58-ІІ КК РРФСР, за негативне налаштування до встановлення радянської влади на теренах Західної України, за петлюрівські прапори, за контрреволюційну діяльність…Безглузді на сьогоднішній погляд звинувачення у 1941р. мали одну з найвищих мір покарання, яка була набагато страшнішою за смерть. Покоління 90–х рр. мало що знає про ті страшні часи. Покоління МТV вивчає історію Другої світової війни нудьгуючи на уроках та лекціях або з захопленням переглядаючи фільми С. Спілберга та К. Іствуда. Проте мало кому відома інша історія, історія яка розпочалася задовго до війни і тривала довгий час після її закінчення. Ця історія не написана, вона збережена у памяті тих не багатьох, що залишилися, тих не багатьох, що переживши жахіття репресій і нелюдських знущань, дивляться з посмішкою на своїх онуків.      
      Мало кому відомо, що життя Олександра Гринька було складним і сповненим «пригод». Так пригод, адже про таке знімають кіно, ставлять вистави, пишуть пісні.  
     «Сталося це 24 червня 1941року. Йшов третій день війни. У місті паніки не спостерігалося, панувала атмосфера напруженості, відчуття неймовірної відповідальності. Оголосили, що ансамбль ділять на три групи, які виїдуть виступати перед бійцями…Раптом чую: «Червоноармієць Гринько!...Пойдем со мной». Йшли ми довгими коридорами величезного будинку мовчки…Незнайома кімната. Знайомі портрети Сталіна і Дзержинського. Чоловік у військовому піднімається з-за столу:  
-         Ви арештовані!
-         За що? »    
      Так вже склалося історично, що не казали за що і чому. Нічого не пояснювали, просто забирали і вели невідомо куди. Дорога була довга і терниста, такий собі шлях на Голгофу довжиною в 15 років. А все тільки тому, що якийсь чоловік у формі виголосив звинувачення «за статтями 58-10ч.1, 58-ІІ,8 КК РРФСР». Набір цифр і букв, які нічого не означали і нічого не говорили. Допити…галас…знову допити…крики, галас, страшенна втома і бажання зникнути кудись далеко, а потім дорога…Безкінечна дорога, десятки етапів, безлічі різних облич, які зливаючись у одну масу, нагадуючи спотворене зображення людини, її видимість.      
     «Поїзд наш рухався все далі і далі на схід. Монотонне постукування коліс вагонів на стику рейок навіювало нудьгу і важкі роздуми.       
     Ми у дорозі уже 17 діб. Годинами, а інколи і днями простоювали на запасних коліях. Серпневе сонце палило нещадно. Багатьох за цей час не стало.       
Ось і двір Саратовської тюрми...», - і знову трибунал, вирок, безглуздий набір знаків і дорога…      
     «Місто Енгельс на річці Волзі до 1941 року було столицею Німецької автономної області. Місцева тюремна колонія була переповнена інвалідами і «доходягами», які працювали «для фронту», виготовляючи котушки для встановлення телефонного зв’язку. Від постійного недоїдання і повної відсутності вітамінів цинга прогресувала. Косила ця хвороба людей різного віку без кінця і краю».        
      І знову етап, новий шлях, здавалося безкінечної дороги, яка йшла далеко в безмежжя, туди де починаться вічність і закінчується день. Важко уявити що переживали люди, які опинилися поза межею життя, які ніби зависли у пекельному вимірі ще за життя. Було важко, були хвороби душевні і тілесні, а ще невимовна туга за тим тихим і замріяним селом на Тернопільщині. Тернопільщина видавалася такою міфічною і нереальною, своєрідним штрихом, який випадково поставив маляр у моменти душевного пориву. В ГУЛАГу душа рвалася на шматочки з інших причин, душа не розуміла, чому її замурували у стражденному тілі. Вона відмовлялася вірити у те, що бачила кожного дня, не хотіла, протестувала і розгублено намагалася відтворити шматочки щасливого дитинства.      
     «Умови були жахливими. У морозні дні нашвидкуруч копали землянки, перекривали їх толем або старими палатками. Вікон не було…Голод і той став свого роду хворобою. Він був настільки нестерпним, що в’язні були ладні їсти все: кішку, ворону, картопляне лушпиння. Голод не дозволяв про щось думати чи говорити, тільки - про їжу, їжу, їжу. Не було сили позбутися його навіть у сні».       
Більшість душ не могли знести катувань тіла і вони, прагнучи свободи, виривалися з в’язниці і залишали, зрікалися їх, як зрікаються прокажених. Тисячі душ ставили вільними. Проте, були і такі, що боролися і не полишили надії, вони міцнішали, лікувалися у камерах-палатах і відмовлялися здаватись. Точилася інша, невідома війна, на якій воїни не мали обладунків, нічого окрім віри, надії і тієї любові, що полум’яніла вглибині душі. Минав час. Закінчилася Друга світова. Знову перевезли у інший табір.        
      Інта…       
     «Навкруги тундра, покрита мохом, рідко виднілися карликові дерева.         
Ми  зразу відчули, що це табір особливого, посиленого режиму. Всіх змусили роздягнутися перед входом до зони. Проводили дуже ретельний обшук…У своїй одежі тут ходити заборонялося, на спині кожного була пришита до бушлата ганчірка з номером, як тавро. Ходили, як бігуни марафонці, бо дистанції були і двадцять, і двадцять п’ять кроків. Мій номер – Р-317. Тепер завжди набираю його, коли на вокзалі кладу до камери зберігання речі. Певен, що не забуду.       
Серед табірників поширилися чутки, що нас, політичних, зібрали в одне місце, щоб на випадок війни чи якоїсь іншої виняткової ситуації всіх разом перестріляти, а трупи скинути до шахт».       
      5-й ОЛП Мінлагу був пересильним пунктом, сюди прибували політичні в’язні з інших таборів та пересильні. Саме 5-й став новою домівкою для багатьох освідчених і непересічних особистостей, з різних областей колишнього радянського союзу. «Через ту пересилку за неповних три роки мого перебування перейшло багато вчених, діячів культури і мистецтва різних національностій, зокрема українців. Серед творчої інтелігенції було також чимало акторів, взагалі митців театрального мистецтва, з якими мені довелося зустрітися і потоваришувати». 5-й ОЛП став новим домом і для Гринька. Але чи можливо назвати табір домівкою? Ми сміливо скажемо – «ні», проте  - це було те місце, яке мало стати домом, мусіло викликати хоч якісь позитивні і теплі почуття. За інших обставин було дуже важко. Фізичне виснаження -  нічого в порівнянні з тією спрагою, яка шматувала вовком серце і душу. Фізичну працю можна стерпіти, жалюгідне існування також, проте не можливо вгамувати почуття.       
      «Який же вплив табірного життя на людину? Чи справді там перевиховують, чи пробуджують тваринне почуття самозбереження? Вплив табірного життя на людину неоднозначний. Воно її не псує і не поліпшує, але безпощадно виявляє закладені в людині ще на волі задатки. Екстремальні ситуації розкривають людську суть, вимірюють її масштаби…Колишні табірники мають за собою психологічну минувшину, якої позбутися нелегко, бо ті муки, передовсім психічні, закарбувалися в їхніх душах на ціле життя, стали невід’ємною частиною їхньої психіки…Ніхто не знає, напевно, в який спосіб їх минуле має на них вплив. Їх важко переконати, бо вони здебільшого надзвичайно вперті, і, можливо, саме завдяки цій впертості вони і вижили».       
      Відсидівши 10 років у таборах посиленого режиму Олександр Гринько відбув ще 5 років у поселенні зі статусом «Строго ограничен в правах передвижения». Його шлях унікальний, як і він сам. Провівши всю молодість у жорстоких і нелюдських умовах, він показав приклад любові. Гринько дає повне  усвідомлення того, що життя варте, щоб за нього боротися. Табори принесли багато гіркоти, проте саме там він зустрів дійсно неймовірних людей, які вчили його мудрості, давали неоціненні скарби знання. Спогадом про вчителів та друзів став альбом «Білі ночі, чорні дні», у якому залишили свої частинки багато неймовірних людей. Маленька, проте цінна річ, невідомий підручник з невідомої історії, яка лише натяком промайнула у написаних вище рядках.       
       «Старші покладають надії на молодих і віддають їм пошану і спадок. Фещенко-чопківський І.А. – міністер Центральної Ради».

Підготувала   
Олеся Галканова
Прес-служба