«Вода життя»: фотоспалахи зі «світу старих жінок»

     У заньківчан — прем’єра за п’єсою Валерія Шевчука

 Письменник Валерій Шевчук виходить на сцену театру імені Марії Заньковецької на поклін разом із артистами-заньківчанами й режисером Григорієм Шумейком. Актори, а надто актриси, підхоплюють його, автора п’єси «Кінець віку (Вода життя)», «до танцю» та беруть у коло-хоровод. Завіса опускається, і глядачі, які того суботнього вечора, 19 травня, завітали на прем’єру драми «Вода життя», виходять із зали, сповнені суперечливих емоцій, але задоволені. 

   Історію про музиканта, який приїжджає в батьківський дім у гості до своїх тіток, Валерій Шевчук спершу написав у форматі повісті «Сім тітоньок відомого музиканта», а згодом трансформував у п’єсу, яку режисер Григорій Шумейко інсценізував на великій сцені театру імені Марії Заньковецької. 

  Відомий піаніст Станіслав (у п’єсі героєві 50 років, у виставі його вік не окреслено), роль якого того вечора зіграв молодий актор Назар Московець, приїжджає в батьківський будинок, де мешкають його семеро тітоньок. Укотре відчувши сентименти, потребу вирватися з каруселі життя, а цього разу ще й зробити важливий життєвий вибір (одружуватися чи ні), він приїздить у цей «світ старих жінок», «ветхий родинний дім», де «чоловіки — лише гості». Всіх чоловіків цього дому «змила вода життя», забрала вона й дітей, які колись тут народжувалися. Тітоньки, які не надто ладнають між собою, всі дуже люблять свого племінника і мають надію, що він продовжить їхній рід. 

   На сцені — репродукції відомих сакральних полотен, а також фотографії, що фокусують на ретро-атмосфері, підкресленій костюмами у стилі 60-х. Фотокадри фотоспалахами проходять крізь усю виставу. Станіслав знимкує тіток, фіксуючи на плівку ефектні кадри. Актриси завмирають на сцені в «цю прекрасну мить», їхні портрети показує екран углибині сцени, а герой розповідає короткими штрихами їхню долю. Простий, лаконічний і доречний режисерський хід. 

  Натомість невдалою видається реалізація сцен сну, в яких теж є мотив фотографування, однієї з родинних традицій, у яких герой спілкується з живими і мертвими представниками роду. Ці епізоди (загалом нетривалі в канві вистави) дисонують із рештою сцен, не заторкують емоційно, а навпаки — спонукають мужньо їх перетривати. Не зовсім відповідає тональності твору й ура-фінал дійства: наречена у ве¬сільному платті, спільна родинна фотографія, хепі-енд. Щоправда, з нотками смутку: «Вода життя змила ваші обличчя і стерла голоси» («Часом фотографувати — це і є розстрілювати, бо фотографуватися — значить убиватися в часі, не вважаєш?», — запитувала вві сні тітка Марія). Письменник, до речі, не пропонує такого однозначного фіналу, його герой не вирішив остаточно: одружуватися чи й далі цілковито віддаватися музиці («люди стають тінями, фотографіями, а музика — вічна»). 

   Канва вистави — розмови-сповіді племінника з його тітками, ролі яких того вечора переконливо зіграли Олександра Бонковська, Ірина Швайківська, Наталія Лань, Валентина Мацялко, Любов Боровська, Наталія Лісова, Тетяна Павелко. Їхні діалоги — не тільки гра, а й ритуал — викликають у глядачів спектр різноманітних емоцій, і щирий сміх, і гіркі сльози. Валерій Шевчук створив впізнавані, колоритні образи семи сестер. Живуть самі в старому будинку, в який повернулися не з власної волі. Кожна у своїй кімнаті, у своєму світі, у своїх спогадах, зі своїми слабкостями. Обмовляють одна одну, взаємно звинувачують і критикують, але все ж не переступили в тоталітарний радянський період моральних норм, після яких їм не було б місця в цьому домі. Їхні долі — сумні й драматичні, суголосні трагедіям історичним і суспільним. Броня була дружиною радянського офіцера й пишається цим, але доносів ніколи не писала, хоч у душі і прагнула «виконати свій громадянський обов’язок». Марія поїхала в табори за чоловіком і втратила дітей, а Настуня, дружина ворога народу, відмовилася від свого чоловіка, хоч це й не врятувало їхнього сина. 

   Валерій Шевчук — майстер психологічної прози, і шалено цікаво спостерігати за образами-портретами героїнь, їхнім самоаналізом, самокритичністю й самозадурюванням. Характери-долі сестер письменник розкриває зокрема через їхні слабкості. Настуся потай (хоч усі й знають про це) курить, Марія — випиває, двоє близнючок — Ольга і Олена — «запали» на солодке та одяг, Броня без міри фарбує обличчя, Віра постійно у світі романів, а Людя завжди собі щось ламає (сестри підозрюють, що зумисно або симулює) і нарікає, що її кожен сантиметр тіла болить.

   — А ви пожалійте тітку Людю, — радить племінник тітці Настусі такий простий і логічний крок.

   — Що? Щоб вона цим потім скористалася?! — не розуміє Настуся, яка «працює» в сестер домогосподаркою. 

    Станіслав кожній із тіток привозить подарунки, з якими завжди вгадує, хоч і розмірковує, чи не відкуповується ними від їхніх реальних проблем. Саме презенти для Люді (чудова гра актриси Наталії Лісової) та її реакція на них найколоритніше підкреслюють її психологічний портрет. 

    — Ліки! Ліки! — тішиться безмежно Людя. А потім дефілює в подарованому халаті, наче модель у вечірньому платті. Що вже емоцій від нових домашніх тапок!.. «Жахлива річ, коли в багатолюдному домі залишаються самі жінки», — каже головний герой постановки. З цього «бабського кодла», як його називають самі тітки, колись вони, може, й хотіли вирватися, але нині про це й не згадують. За винятком однієї — Віри, яка, проте, не наважилася скористатися з нагоди й ус¬відомлює свою поразку. 

   Продовження роду є у виставі наскрізним мотивом, єдино можливим порятунком. Для живих і мертвих роду цього наче неважливо, чи Станіслав закохається, чи буде певним у своєму виборі, основне — аби продовжив рід. «Це твій обов’язок», «Родина — єдине, що лишилося», — кажуть йому.  

    «Вода життя» наповнена сенсами, роздумами, емоціями, спостереженнями, перегуками. Відтворює впізнавані для українців реалії, не тільки історично-суспільні, а й психологічні, побутові, родинні, а також заторкує загальнолюдські принципи. А ще — нагадує, яких добрих письменників маємо в сучасній українській літературі.