«Вода життя» – драма жінок без чоловіків

     Занурити глядачів у “Воду життя” вирішив Національний драматичний театр ім. М. Заньковецької. Режисер Григорій Шумейко поставив на великій сцені драму живого класика, письменника-шістдесятника Валерія Шевчука. Трагедія особистостей, що переростає у трагедію цілого дому, родинні сварки, через призму яких проступає розуміння свого місця у світі і починається переоцінка життєвих цінностей. Ці теми “ожили” на заньківчанській сцені. Прем’єру постановки приїхав подивитися і її літературний батько Валерій Шевчук, який оцінив театральну адаптацію свого твору двічі: переглянув, як грають виставу обидва заньківчанські склади.

     «Вода життя» - п’єса, у якій філософські і побутові проблеми переплітаються як пальці при потиску рук. Вони виникають з одного джерела, ховаються за чужі спини, мімікрують, але водночас і мають вирішитися за посередництва один одного. Сюжетна канва постановки обертається навколо головного героя, Станіслава (Андрій Войтюк, Назарій Московець) - успішного музиканта, що приїхав на два дні погостювати у рідний дім, де живуть семеро його тіток (єдина рідня хлопця, “усіх чоловіків вода життя змила з цього дому”). Слухаючи розповіді тіток, у кожної з яких - своя життєва трагедія, та занурюючись у перипетії чвар, які туманом оповили їхні життя, він шукає відповідь на власне запитання: як жити далі?

     Постановка заньківчан – дійство тривалістю три з половиною години, яке маневрує між трагедією та комедією. Це сім історій тіток, яких об’єднує спільний дім, його привиди (померлі) та Станіслав. У кожної з сестер – унікальний образ, характер, історія, своя драма. (Любов Боровська, зокрема, красномовно передала характер “домашнього КДБ” Броні, а Олександра Бонковська - образ домогосподарки Настуні). У їхніх розповідях відкривається драма минулого, смерті чоловіків, дітей, невдачі, прийняті рішення, що ставали дороговказами на маршруті життів. Вони по-своєму сповідаються племіннику, показують свій характер – і в їхніх одкровеннях глядач бачить, як вони самі себе дурять, чому заздрять одна одній, чому конфліктують... Глядач бачить, Станіслав розуміє, а вони – ні. Бракує моменту катарсису цим героїням, щоб вони, розкриваючись перед Станіславом, знайшли відповіді і для себе. Виглядає, що це – гра в одні ворота. Жінки, відкрившись, не отримують нічого натомість... У виграші – лише Станіслав, який знаходить для себе відповідь, по яку приїхав у рідну “гавань”, “світ старих жінок і ветхого дому”. Та виявилося, його життєві вагання та філософські роздуми зводилися лише до сумнівів з приводу того, як повестися з дівчиною, якій симпатизує.