„Гамлет“ для гурманів

 Пародіювати, цитувати, переинакшувати Шекспіра, як і будь-якого иншого класика — річ небезпечна і відповідальна. Потрібно мати неабияке чуття, щоб перекроєний матеріял асоціятивно апелював до ориґіналу і в той же час сприймався як новий самобутній твір. Але „Гамлет у гострому соусі“ італій-ського драматурга Альдо Ніколаї у приготуванні режисера Вадима Сікор-ського, склалося враження, добрий і як п’єса, і як сценічна постановка.

Вадим Сікорський уже раніше звер-тався до творчости цього автора — на початках входження  в режисуру ставив його „Рисове зерно“. Але якщо в „Рисо-вому зерні“ були елементи драми, то „Гамлет у гострому соусі“ — це чиста комедія. 

   ? Ця п’єса — жарт на тему Вільяма Шекспіра, — каже він. — Не хотілося б перетворювати її на капусник, адже вона має вишуканий, витончений гумор, який сподівається на знання Шекспірівського „Гамлета“. Це дуже гарна композиція на тему чи парафраз, дещо миле та смішне.

Ця налаштованість на добрий на-стрій глядача, який, сміючись, може, над чимось мимоволі і задумається (на-приклад, над тим, якими же смішними видаються збоку наші пристрасті і яким коротким є життя), відчутна впродовж цілої вистави.

  У „Гамлеті в гострому соусі“ маємо майже всіх персонажів, які діяли і в шекспірівському „Гамлеті“. Але центр дії инший. Епіцентром усіх перипетій стає королівська кухня в замку, а голов-ним персонажем, який і „заварює усю кашу“ — кухар Фроггі. Передавання пліток, душевні зізнання, розкриття і задумування змов, а також завершення конфліктів відбуваються на кухні — де-корації (по-своєму теж дотепні: тертка слугує за прапор) упродовж двох частин вистави залишаються незмінними. Змінюються лише смаки Гамлета: „Не шоколаду я жадаю — крові…“ — від-так замість солодощів на столі, вирішує Фроггі, в нього буде біфштекс із кров’ю.

     Виставу не раджу дивитися на голодний шлунок— його спазми неми-нучі. Від розпалювання уявою апетиту і від… сміху. Меню дуже пікантне: печін-ка „Прометей закльований“, соус „Гнів господній“, салат „Кучерява лисина“. Кухнею пахне в усьому: „щось протухло в Датському королівстві“, „в мого сина хоч і не всі вдома, але казанок варить“, „акторство — паршиве ремесло, мити баняки — і то краще“ тощо. Тобто і ді-лом, і словом вашу увагу прикують до сцени і змусять думати про їжу, запахи та знову ж — сміятися.

Від старого трагічного „Гамлета“ зо-сталась і коронна філософська дилема, яка в Гамлеті приперченому отримує кілька дотепних варіяцій: „ким бути чи не бути“, „знати чи не знати“, „пити чи не пити“, „я готовий чи не готовий“, зрештою — „бронхіт чи дуель“. Виби-райте— сміятись з них чи не сміятись…

   Після перетравлення цієї комедії ситуацій, здається, не було печії — все засвоїлось добре. Можливо, соус міг би бути гостріший, але він би тоді заглушив природні складники — атмосферу не-вимушености, а якби менш гострим (моментами таки проскакували перчин-ки у вигляді зайвого акторського драма-тизму), то втратив би свою напругу. Та й, як то кажуть, на смак — товариш не всяк. Але шанувальникам комедій мало би сподобатись…