Головна Новини Статті Я ніколи не була слабкою

Я ніколи не була слабкою

22.12.2011

Людмила Никончук, народна артистка України, про театральну долю, найважливіші ролі та любов до глядача

Сильна духом та доб­ра серцем – це про талановиту актрису-заньківчанку Людмилу Никончук. Її творчий шлях – бурхливий та цікавий. Актриса зіграла близько сотні образів як у театрі, так і в кіно. Своїм найважливішим акторським здобутком вважає зіграні ролі Наталки Полтавки, Кармен, Хануми, Марусі Чурай, Насті Скоропадської, Дзвінки, Кайдашихи, Поллі Пітчемм. Людмила Никончук каже, що її героїні – завжди веселі, сміливі та впевнені в собі жінки. Вона не надто полюбляє негативні ролі, адже сама від природи є дуже позитивною та життєрадісною. 

Сьогоднішня співрозмовниця “Пошти” не лише майстерна актриса, але й чудова телеведуча та педагог. А ще – прекрасна співачка, голос якої полонив серця тисяч глядачів. Зокрема, вона є лауреатом Всеукраїнського конкурсу на краще виконання ролі Наталки Полтавки. 

Завтра, 23 грудня, у театрі ім. М. Заньковецької відбудеться бенефіс Людмили Никончук. “У цей день свого глядача зустрічатиму в ролі Хануми. Що може бути прекрасніше, як дарувати людям радість?”, – каже народна артистка України.

– Коли до Вас прийшло відчуття, що театр – це Ваш шлях?

– Ще навчаючись у школі відчувала, що хочу бути на сцені. Я багато для цього робила: брала участь у різноманітних гуртках, співала в ансамблях, ходила до народного театру. А усвідомлене розуміння прийшло вже мабуть тоді, коли потрібно було визначатися щодо майбутньої професії. Мої батьки дуже хотіли, аби я стала медиком і всіляко сприяли цьому. Вмовляли мене, казали, що це – найкращий фах. Але я хотіла займатися театральною справою. І на вступних іспитах до медичного інституту сама попросила, аби мені поставили “двійку”. Всі в приймальній комісії так здивувалася, казали, що я була першою студенткою, хто попросив про таке (сміється – “Пошта”). Тож мені поставили “двійку” й побажали успіху. Після цього я вступила до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Там я навчалася в унікального театрального педагога – Михайла Карасьова. Він був дуже талановитою і різнобічною людиною, вмів знаходити ключик до кожного. Михайло Михайлович заклав у мені все необхідне для творчого акторського майбутнього, за що йому дуже вдячна.

– Яка була Ваша перша роль у театрі ім. М. Заньковецької?

– Першу свою роль у театрі зіграла у казочці “Чари правдивої пісні” за однойменною п’єсою Богдана Стельмаха. А вже, так би мовити, доросліша роль дісталася мені згодом. Це була навіть не доросла, а швидше стареча роль Мавруші у виставі “Смерть Тарєлкіна” Сухово-Кобиліна, бо грати мені довелося бабусю. Уявіть собі, прийшла 20-літня дівчина, а їй дають роль старезної жінки. Тоді мене просто чудово загримував наш гример, і зробив це так майстерно, що мене навіть не впізнавали колеги (сміється – “Пошта”). Отакими були мої перші ролі. 

– Ви захоплюєте глядачів не тільки професійною акторською грою, але й чудовим голосом. Де вчилися так гарно співати?

– Співаю я ще з дитинства. У школі всі захоплювалися моїм співом і пророкували майбутнє співачки. Свого часу мене запрошували до відомих ансамблів, та я відмовлялася. Вважала, що театр – це щось масштабніше та багатогранніше. І не помилилася – голос став мені при нагоді в тих виставах, де треба співати. Це, зокрема, “Наталка Полтавка”, “Кармен” “Гуцулка Ксеня”, “Тригрошова опера”, “Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці” та інші. А ще я ходила до Оперного театру, де навчалася у відомого педагога. Це й сформувало мене та мій голос.

– Чи не шкодували, що обрали долю актриси, а не співачки?

– У житті траплялося різне. Бувало, що я хотіла піти з театру… І коли відчувала, що готова зробити цей крок, щось всередині мене підказувало, що не маю на це права – і залишалася. Я ніколи не була слабкою. 

– Що змушувало Вас до роздумів покинути театр?

– Іноді мені здавалося, що до мене несправедливо ставляться, або ж через те, що не отримала бажану роль. У моєму житті був один переломний момент, коли справді хотілося усе кинути й повністю змінити середовище. Такі бажання, напевне, навідують кожного з нас. Іноді хочеться отак взяти й поміняти своє життя, і це природньо. 

– Ви зіграли близько сотні різнопланових ролей. Які з них для Вас найбільш вагомі?

– Найбільше значення мають ті ролі, в які я була закохана. Мені дуже подобалося грати Кармен, Наталку Полтавку, Марусю Чурай, Кочубеїху, Хануму. А ще – Варку із “Безталанної”, Поллі Пітчем з “Тригрошової опери”, Настю Скоропадську у виставі “Павло Полуботок”, В’язопуриху з “Історії коня”, Оленьку з вистави Куліша “Народний Малахій”. Це дуже яскраві та сильні образи.

– А яку роль Ви б ніколи не зіграли?

– Мені щастило з ролями. Я грала веселих, сміливих, упевнених в собі жінок. Єдиний негативний образ, який мені довелося зіграти – це сестра Ретчед з вистави “Політ над гніздом зозулі”. Моя героїня – дуже негативний персонаж. Вона не кричала, не підвищувала голосу, а тихим й спокійним словом кривдила людей у будинку божевільних. Глядачі аж шипіли від того, що бачили мене такою на сцені. Знайомі казали, що якби мене не знали, то зненавиділи б (сміється – “Пошта”). І це зрозуміло, адже глядачеві притаманно ототожнювати актора з героєм, якого він грає. Тому негативні ролі мені не дуже до душі, проте якщо цікавий сценарій чи режисер, обов’язково візьмусь за цю роботу. 

– Чи може актор якось вплинути на те, аби отримати бажану роль?

– Коли режисер приступає до роботи, він підбирає акторів, які зможуть максимально втілити те завдання, яке він перед ними ставить. Акторська професія така, що ми не вибираємо, що грати, а що ні. Хоча інколи буває, що актор може зробити творчий запит у вигляді заяви на ту чи іншу роль. Якщо це співпадає з репертуарною політикою театру, то актору надають таку можливість. 

– Що в роботі актора любите найбільше?

– Дуже люблю репетиційний період. Це час спілкування з режисером та колегами, він сповнений цікавих знахідок і несподіванок. Кожного разу на репетиціях відбувається щось нове, те, чого зовсім не очікуєш. Щоденні репетиції – неймовірно цікавий процес, і я дуже шкодую, коли він закінчується. А коли вже основна робота зроблена, тоді переходиш на інший етап – відточення ролі. І навіть під час гри перед глядачами відбувається певне коригування образу. 

– Кажуть, що робота актора має багато спільного з безробіттям. Прошу сказати, як живеться талановитому артистові сьогодні?

– Доля складається по-різному. Людина може бути дуже обдарованою, та життєві обставини можуть не давати можливості для реалізації своїх талантів. До прикладу, Анатолій Папанов – прекрасний, талановитий актор, а дев’ять років був без роботи, бігав по масовках. Але Господь йому допоміг, вивів на щасливу дорогу. І навіть тепер, коли Папанов уже не з нами, його люблять і шанують, насолоджуючись його роботами. 

– А у Вас бували такі періоди, коли були не надто зайняті у театрі?

– Так, і в мене таке було. У той час я багато читала, брала участь у творчих зустрічах, працювала на телебаченні, викладала студентам. Мій викладач Михайло Карасьов казав: “Сцена – це збільшувальне скло”. У часи творчої паузи треба займатися собою, своїм розвитком.

Дзвенислава Басараб
"Львівська Пошта" від 22.12.2011