"Боже, як я його любив!.." Присвячується Іванові Миколайчуку

    Ще влітку минулого року художній керівник Національного академічного українського драматичного театру імені М. Заньковецької, народний артист України Федір Стригун вирішив зробити подарунок своєму колезі й другові Івану Миколайчуку до його 70-річного ювілею і запропонував режисеру Вадиму Сікорському поставити виставу за його кіносценарієм «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами».Цей кіносценарій народився з казки для племінниці, яка гостювала в Миколайчуків у 1983 році. Зняти фільм за своїм сценарієм Іван Миколайчук не встиг. Спочатку через цензурний вирок «безперспективний», а потім через хворобу. Борис Івченко зняв фільм «Небилиці про Івана», але він, як стверджують критики, вийшов не таким, яким його задумував автор. 
     «Чого я вийшов на сценарій Миколайчука «Небилиці про Івана»? – зізнавався Федір Стригун у своєму спогаді, надрукованому в другому числі журналу «Кіно-Театр» під назвою «Івана я боготворив…». – Молодий режисер Сікорський підійшов до мене з пропозицією поставити румунську п’єсу. Вже вона десь іде. Я слухав, слухав (це ж потрібно ще про дотримання авторського права подбати) і запропонував йому: а прочитай ось цей сценарій. Тож маємо нову виставу, яка йде з великим успіхом, її запрошують всюди, ми вже грали в Івано-Франківську, Тернополі, щойно з Коломиї повернулися. І до Києва плануємо повезти до Іванового 70-річчя. Я уявляю, як би Іван зняв це кіно! Не кажу, що в нас усе вийшло у виставі. Та все ж – це пам’ять про Івана. Його твір тепер живе на сцені». Їх поєднала чоловіча дружба, відколи познайомилися на зйомках фільму «Анничка» влітку 1968 року. «… Іван був самодостатній, – згадує Ф.Стригун. – Я ще на «Анничці» зрозумів, що ми «з одного села». Я з його думками був згоден, ніколи з ним не сварився, між нами ніколи не виникало конфліктів. Він виявляв делікатність у ставленні до мене, а я його просто боготворив…» А влітку 1972-го, коли Івченко знімав фільм «Пропала грамота», подзвонив Миколайчук і сказав: «Ми подивилися сценарій – потрібен той, хто міг би Василеві спину прикрити. То, певно, найкраще це ти зробиш. То приїжджай». «Було враженння чогось світлого, – пригадує той час Ф.Стригун. – А середовище! Іван, Боря Івченко, Леонід Федорович Биков. Коли я приїхав, майже відразу почали обговорювати, як завтрашню сцену знімати. Сиджу коло них, слухаю, не дуже встряю, бо сценарій то я знаю, але ж не знаю їхніх задумів. А Леонід Федорович: «Ти чого мовчиш?» Я відповідаю, мовляв, ще не в курсі справи – тільки учусь (справді, це був мій перший фільм) і кіно в принципі не знаю. «Все ти знаєш!» А Іван додає: «Вони в театрі там – поки зерно не знайдуть…» Я ж у відповідь: «Ще яку глупость скажу...» А Іван: «Ти кажи. Ото знаєш – тричі скажеш глупость, потім ми до неї ще одну глупость, потім ще одну, та розкрутимо. Потім глупості відкинемо та щось залишимо. Треба фантазувати!» І я зрозумів, що треба брати участь у цьому. Бо талант є талант, здібності є здібності, але є ще найголовніше – фантазія. Іван, звичайно, був великий фантазер. Я знаю десятки варіантів його фантазій. Іван був дивний чоловік. Боже, як я його любив!..» Завдяки Ф.Стригуну в Львівському театрі імені М. Заньковецької Іван Миколайчук вперше зазвучав на театральній сцені. «Зазвучав дуже цікаво, весело, енергетично та багатоголосо, – стверджує Ольга Велимчаниця. – Прем’єра відбулася в кінці жовтня 2010 року, а вистава вже встигла полюбитися не тільки львівській публіці…, до того ж здобула широкий розголос у пресі і взагалі серед поціновувачів театру й творчості Івана Миколайчука… без сумніву, центральним персонажем «Небилиць» є Іван – такий собі обірваний, хитрий мандрівний філософ, який ходить світом, потрапляє в різні пригоди, завжди знає вихід і навчає людей бачити. Відкриває очі «сліпим» за допомогою веселої пісні і танцю, змушуючи співати не лише на сцені, а й глядачів у залі, «накриває» попадю, яку «дуже студить», міняє свій дірявий верхній одяг на панів кожух, майже одружується зі сторічною бабцею, ночує поряд з мертвою відьмою, перевдягається дівчиною, допомагає в суперечці двох поважних «філозопів»… Таке враження, що пригоди Івана не мають ні почину, ні краю. І це дійсно не казка, яка має зав’язку, розвиток подій, випробування для актора і завершення. Шлях Івана складається з точкових кульмінацій, кожна подія – важлива, кожна – може бути останньою, але з кожної є вихід, бо разом з неймовірною вигадливістю в Івана є гумор, безкорисливість, оптимізм, пісня, внутрішня непохитність, які змушують його не зупинятися…» Про показ вистави «Небилиці про Івана…» в Чернівцях поки що нічого не можемо сказати, бо ж вона розпочалася в той час, коли цей газетний номер підписувався у світ.