Адреса театру

79008, м. Львів, вул. Лесі Українки,1

Камерна сцена

м. Львів, пр. Свободи, 26

Телефони

+38 (032) 235-55-83  (каса)

+38 (032) 235-67-62  (адміністрація)

Актриса Фото з вистави - Актриса

Ольга - О. Люта

Головна Новини Статті Філологічно-вишукана п'єса на заньківчанській сцені

Філологічно-вишукана п'єса на заньківчанській сцені

16.05.2011

     14 травня на сцені львівського театру ім. М.Заньковецької відбулася прем'єра вистави “Мина Мазайло”.Вистава “Мина Мазайло” поставлена за одноіменною п'єсою Миколи Куліша на сцені Львівського театру ім.М.Заньковецької народним артистом України Григорієм Шумейком, котрий, очевидно, інкогніто приурочив її до свого поважного ювілею, за своїм драматичним стилем належить до комедії, однак це скоріше за все “філологічний водевіль”, як сказав один із критиків, визначаючи жанрову приналежність п'єси. Одним словом, це філологічно-вишукана п’єса в основі якої лежить стрижень філологічного конфлікту — зміна прізвища, тому вистава “Мина Мазайло” на заньківчанській сцені щедро наповнена специфічним сміхом, який очищає людський мозок і свідомість, а тому змушує глибоко задуматися, замислитися над самою сутністю нашого сучасного людського життя.
    Вже на самому початку вистави режисер Г. Шумейко зробив своєрідний акцент-паузу, аби налаштувати глядачів на серйозне сприйняття п’єси і то йому повністю вдалося. Вишукано-просторові пластичні рухи високої, стрункої блондинки (арт.М. Солук) в сріблястому вбранні, колір якого нагадує блиск місячного сяйва, доповнює музично-пісенний супровід: “Вітри історії гудуть, людську тосують каламуть. Вирує в людях каламуть! Вже слово рідне заважає, перевертнів хто об'єднає?”
    Хто вона ся дівчина, вбрана в місячне сяйво? Людська доля, яку ніхто ніколи не бачив? Можливо! А може се людська душа, яка інколи плаче і не дає спокою серцю? Напевно се вона. Цю емоційно-пластичну сцену, яка сконцентровує увагу глядачів на серйозному сприйнятті вистави “злегка” на задньому плані сцени доповнює досить короткочасна, комедійно-німа музична сцена родинної каламуті в сім'ї Мини Мазайла (нар.арт.України Богдан Козак), службовця тресту “Донвугілля”, котрий будь-що хоче поміняти своє “малоросійське” прізвище на російське, бо воно, мовляв, приносило йому одні невезіння в особистому житті і в службовій кар'єрі: “...воно як вісла на житті — Мазайло! Ще малим, як оддавав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!...” Тобто Мина хоче свідомо перекреслити, відректися свого роду-племені задля одної впертої ідеї-фікс, яка повністю вже опанувала його розумом, засіла в його свідомості і навіть тонкими нитками брехні обплутала його серце до якого так часто на сцені він прислуховується. Але навіть його серце в грудях теж почало битися в такт його брехні. І то все заради того, аби якомога вище піднятися по службовій драбині. І тільки і всього!
    Врешті-решт Мині таки вдалося обдурити своє людське серце, але як бути з душею? “Нехай живе МАЗЄНІН, а мова сліпота, навіщо нам душа?” - радісно співають на сцені його прихильники після успішно проведеної ним “філологічної операції” в ЗАГСі: дружина Килина Трохимівна (арт.Л. Остринська), донька Рина (арт.Ю. Михайлюк), тьотя Мотя з Курська ( арт.В. Щербань) та його вчителька Баранова-Козино (арт.О. Бонковська). Однак радість вирувала не довго, бо за опір українізації службовця Мазайло звільнено з посади. На сцені — німа тиша, а на лиці Мини ( нар. арт. Укр Б.Козак.) велика розгубленість зі знаком питання: “Як так?” Дійсно, а можливо він то все робив даремно, бо як сказали комсомольці Тертика (арт.Я. Кіргач), Аренський (арт.М.Кормаш) та Губа (арт.О. Норчук) в майбутньому не буде ніяких прізвищ, а лише персональні цифри визначатимуть особи людей, - і тоді: “Сівачі зникають з поля, розкидані на полі долі! Я - нічий! Ніякого роду! Нічий! - співає молодий хлопець ( арт.Д. Каршневич), жваво стрибаючи на сцену з глядацького залу, в котрому можна впізнати інопланетянина...
    Друга лінія в п'єсі є не менш симпатичною для глядачів: вона зачаровує багатством зібраного драматургом філологічного матеріалу. І це не випадково, бо сам М. Куліш був вельми закоханий в різноманітні барви краси рідної мови, в слово, яке грайливо світилося в нього багатою гамою кольорів веселки. Свою любов до мови драматург вклав в уста Мокія — сина Мазайла ( арт. В. Коржук): “Сиджу...удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування...” Під аплодисменти глядачів Мокій зачитує Улі тридцять синонімів до слова “говорити”, називає кілька відтінків словосполучень, пов'язаних з дієсловом “бринить”: орел бринить, сніжок бринить, думка бринить, спів бринить, губа бринить; він ділиться з нею своїми враженнями від побачених титрів до кінокартин: “От, наприклад написи в “Звенигорі” - краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами!” Ерудований, залюблений в рідну мову, Мокій звертає увагу Улі на емоційні барви та відтінки слів. Вона слухає його залюбки, бо їй цікаво, тому Мокію без проблеми вдається “перетягнути” Улю на свою сторону.
   Гра молодих акторів Мокія (арт. В. Коржук) та Улі (арт. М. Шумейко) йде з глибини їхньої людської душі, а тому не є байдужою для глядачів. А репліку Мокія: “Як безбожно псують українську мову! Серйозно і спеціально!” можна віднести і до нашого щоденного життя.
   Cеред усіх героїв п'єси також вражає глибиною своєї думки простий, але вельми мудрий чоловік дядько Тарас (арт. С. Глова), котрий силою свого розуму таки “запхав за пояс” тьотю Мотю з Курська: назвав найперший друкований слов’яноукраїнський словник Лаврентія Зизанія-Тустановського, а його вислів: “Отож і горе, що їсте українське, і не знаєте!” не застарів і по сьогоднішній день.
Тьотя Мотя (арт. В. Щербань), котра принесла на сцену багато емоцій, шуму та галасу будь-що хоче зрозуміти хто ж такі українці: “...не розумію хто такі українці, хто вони: євреї, татари, вірмени? Будь-ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?” Отож Мазайло намагається пояснити їй, що частина з них — малороси, а частина — галичани, австріяки. Правда Мокій до сказаного вчасно добавив своє: “Галичина — наша українська земля; галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них...”
Як сильно звучить думка Мокія саме сьогодні, сьогодні, коли йдеться про єдність українців Сходу і Заходу, коли врешті-решт йдеться про людей, котрі живуть під одним небом, в одній державі, яка зветься Україною. То ж бережімо, шануймо рідну мову — скарб нашої душі!.
Любов Долід
16.05.2011
http://zaxid.net/blogentry/92790/ <\p>

2009-2024 ТЕАТР імені Марії Заньковецької
ЗАПРОШУЄМО ДО СПІВПРАЦІ!
Сайт створено в
REKLAMA.LVIV.UA