Театральна класика з космічними мотивами

    Мова стала головною героїнею вистави. Її фонетичні, смислові, ідеологічні нюанси вийшли на перший план у комедії «Мина Мазайло». Цією класикою літератури авторства Миколи Куліша свій репертуар поповнив Національний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької. Свою інтерпретацію комедії, особистісних, родинних та соціальних перипетій, що крутяться навколо мовного питання, українізації, тотальної русифікації запропонував на розсуд публіки народний артист України Григорій Шумейко. «Мазайлівська» прем’єра для нього стала подарунком до 60-річного ювілею самому собі.
    У центрі вистави – історія родини Мазайла, батько якої – Мина – бачить вирішення усіх своїх проблем у зміні прізвища на російське. Кумедного, ексцентричного, засліпленого власним бажанням службовця у різних складах зіграли Богдан Козак та Юрій Хвостенко, якому для ролі умовно «додали» двадцять з гаком років та чималий накладний живіт. Протистоїть батьковій волі син Мокій, який романтизує українське і замилувано-закохано вслухається в мову – «а ви знаєте, що зрачки українською чоловічками звуться?», а що «цілуватися так хочеться, що аж губа бринить» (у ролі заучкуватого романтика, що піддається першим чарам кохання, – Андрій Войтюк та Василь Коржук). Барв та нюансів додають ділова активістка Рина, донька Мини (Юлія Михайлюк, Інна Калинюк), закохана по вуха у Мокія невміла спокусниця Уля (Олександра Люта, Марія Шумейко), «дєятельная» тьотя Мотя з Курська (Ірина Швайківська, Валентина Щербань)...

   Микола Куліш у 1928 р. написав чудовий текст, у якому сльози замаскував сміхом, – через призму комедійного і абсурдного показав серйозність і трагізм ситуації, що нависає над усім українським. Ситуація через майже сто років не змінилася, ці ж проблеми залишилися актуальні. Акторам театру вдалося донести до глядачів цю серйозну розмову, одягнуту у комедійні штани, доведену моментами до абсурду, гіпертрофовану і з нотками фарсу. Їхні міміка, жести, стиль, уміння зімпровізувати у правильний момент – усе працювало на виставу.

    Та без ложки дьогтю у постановці не обійшлося. В історії, що відбувається на початку XX ст., знайшлося місце космічній дівчині (Наталія Бойчук, Мирослава Солук), яка виглядає а-ля Руслана з кліпу «Дика енергія Лана» і співає: «... вирує в людях каламуть, вітри історії гудуть...», та ще й стає лейтмотивом вистави. Абсурду додав хлопчик-електронік (Роман Гавриш, Дмитро Каршневич) – гість із майбутнього, який своє ім’я проміняв на номерний знак. Блискучий диско-костюм, чорні окуляри, система ріжок із запаленими міні-лампочками на шоломі, що нагадував голову медузи-горгони: в українську провінцію у прямому сенсі спустився інопланетянин. Не так яскраво дисонував, та все ж додавав відчуття неорганічності момент, коли Мину «взяли в оборот» його предки, що встали з могил, щоб засудити його відречення від прадідівського прізвища. Циркові нотки, клоунський фарс, гіпертрофована комічність та хронічна нівеляція серйозних тем, яка тільки підкреслює їх суть, з одного боку, а з іншого – на тобі – містика і серйозний пафос у ментальному наступі прадідів. Як наслідок – збій загального глядацького настрою.